Скелети у шафі у «Гербарії коханців»
Герой оповідання «Найпотворніша жінка світу» сучасної польської письменниці Ольги Токарчук спеціально вирушив до Відня по найпотворнішу жінку, щоб одружитися з нею. У такий непорядний щодо своєї обраниці спосіб, використовуючи її як трофей, цей позбавлений особистісного внутрішнього потенціалу чоловік хотів вирізнитися, мати те, чого нема в інших. Героїня нового роману Наталки Сняданко «Гербарій коханців» тета Амалія не має потреби щось вигадувати, щоб за всяку ціну продемонструвати свою інакшість: не тільки тому, що вона від народження відрізняється від інших, маючи фізичну ваду, а й тому, що авторка роману сформувала її як особистість із цікавими поглядами й нестандартними думками.
Феміністка початку XX ст., вигаданий персонаж, що цілком міг би бути реальним, тета Амалія створила в Галичині гарем-комуну, до якого запрошувала тільки чоловіків із фізичними вадами. Наталка Сняданко «сконструювала» для цієї жінки незвичних коханців. Описуючи у своєму щоденнику мешканців гарему, Амалія фізичні вади подає як тло, акцентуючи на психологічній і сексуальній гармонії чи дисгармонії у стосунках.
«Гербарій коханців» актуалізує проблему ставлення до людей із фізичними вадами: «Нині багато думала про те, як тяжко буває виробити в собі співчуття до людей, недосконалих фізично. Тобто не таке поверхове співчуття про людське око, якого вимагають правила пристойности, а справжнє, подолати в собі відразу до людини, яка хоча б найменшою рисою відрізняється від загалу <…>. І ще про співчуття. Не знаю, чи можу і я пересилити себе, коли бачу відверте каліцтво. Знаю лишень, що намагаюся переконувати себе, буцімто все то неважливе, що людина в тім невинна, але десь у глибині розсудка розумію, що допомагати чи подавати копійки калічному жебракові мене змушує огида, нехіть, недостойні і бридкі почування. Невже того інстинктивного не можна перемогти розумінням?».
Важливість образу тети Амалії засвідчує й авторська назва роману — «Горіховий гербарій тети Амалії», яку у видавництві «Клуб сімейного дозвілля» трансформували на «Гербарій коханців». Ця назва мимоволі асоціює до першого роману авторки «Колекція пристрастей» (одного з улюблених у багатьох «оперів»-українців, що їздили за кордон за міжнародним культурним обміном), однак «Гербарій коханців» — аж ніяк не «Колекція пристрастей-2». Нині те, як і про що пише Наталка Сняданко, стиль письма якої Іздрик колись характеризував як анти-Забужко, значно цікавіше. Щодо «коханців» — слова, яке в назві з’явилося «випадково», то читачі, які спокусилися насамперед на нього, мають шанс не відчути себе обдуреними: секс і коханці тут є.
І не тільки ті, що в «Горіховому гербарії» тети Амалії, а й дотичні до творчого й мистецького середовища герої, з яких Наталка Сняданко формує окремий «гербарій коханців» нашого часу. Вади фізичні, які «цементували» екзотичну галицьку комуну-гарем, тепер спроектовано в площину психологічної надломленості. Поступово проступають затаєні комплекси, страхи, скелети у шафах героїв твору. І їхні «вади», чи то пак «особливості», іноді не менш незвичні, ніж у коханців з гарему тети Амалії.
Ще одна особливість роману — «робота» з асоціаціями. І тих читачів, які мають «спільне» часове минуле з авторкою і можуть згадувати-порівнювати, що і в них було так (або не так) у дитинстві, юності, що й їхні батьки захоплювалися (чи ні) тими чи іншими «знаками часу», у які занурені герої роману. І тих асоціацій-спогадів, які виникають у кожного, незалежно від того, застав він чи ні конкретний історичний період.
Відштовхуючись від аксіоми, що всі ми родом із дитинства, Наталка Сняданко акцентує на подіях, що трапилися з героями саме в ранньому віці (історія про гойдалку, епізод із м’ячем, спогад про дорогу до школи, про запах пригорілого молока, про насильну музичну освіту…). Окремими кодами до розкриття особистостей є їхнє ставлення до читання книжок та любов до казок. І все це — в оправі з «фірмових» описів деталей від Наталки Сняданко.
А одну з «відмичок» до твору я знайшла в самому «Гербарії коханців»: героїня Ірина дивувалася, як «звичайні поєднання букв в одному тексті раптом перетворюються на поезію чи прозу, а в іншому так і залишаються інформативними або не дуже буквосполученнями». Це озвучене в тексті запитання мимоволі поставало, і відповідь на нього я знайшла, перегорнувши останню сторінку роману: після прочитання поєднаних у ньому букв, слів і речень з’являється відчуття «магічності». Текст, можливо, не зачаровує кожним абзацом, іноді видається навіть надто «оповідним», опуклим і громіздким («аби проникнути далі, доводилося руйнувати стрункість поскладаних одна на одну речей першого ряду, совати і переміщувати чотирикутники поскладаних речей, але знайти здебільшого все одно нічого не вдавалося, як і не вдавалося відновити втрачену стрункість»), але завдяки настроєвості, вдало прописаним деталям, непересічним образам і цікавим темам, «Гербарій коханців» залишає хороший післясмак та рекомендацію для прочитання іншим.
