Скромна чарівність буржуазії

Вичитав у інтернеті, в блозі однієї жіночки, подаю без змін:

«Видела Верту с рубинчиком, видела с бриллиантами и с серебряной вышивкой на коже. Видела новую модель, — Ascent Ti Carbon. Симпатичная такая, но моя мне нравится больше. Как-то раз в Лондоне в Ladure я, Ирочка и Анечка синхронно вынули на стол три Канстелейшена с кожаной спинкой в уголочек. У меня — зеленая, а у девочек серая и малиновая. Почему русские барышни так любят Vertu? Да все просто: это знак, что у тебя есть постоянный мужчина, которому не жалко отдать за твою цацку несколько тысяч долларов. Слово «ценит» произошло от слова «цена». Достоинство — от «стоимость, стоит». И если мужчина ценит, то верификация этого факта может выразиться и в цене на телефон. А с культовым телефоном на встречах, на ужинах, переговорах и просто свиданках действительно чувствуешь себя защищеннее. Как бы месседж определенному кругу: жертву принес, свой. Как диссертация в советские времена. Ну, а если барышня временно не занята, то это еще и сигнал определенному кругу мужчин: у этой барышни был серьезный человек, так что заходить — только с козырей. Это вроде метки — тут мороженым не отделаешься, дешевку не хаваем, халявы не будет».

І я, і моя знайома, що вказала мені на цей текст, намагалися знайти тут бодай сліди іронії. Ні. Все серйозно. А трохи згодом я пригадав, де вже бачив щось подібне.

У Луїса Бунюеля є геніальний фільм, чия назва давно стала загальновживаною: «Скромна чарівність буржуазії». Йдеться там про шістьох заможних, життєлюбних і неймовірно самовдоволених буржуа: чоловіки заробляють свої статки, насправді торгуючи героїном, а їхні жінки — саме з тих, що хизуються діамантовими телефонами (саме таких аксесуарів у них немає, проте решта ознак збігається). І ось протягом цілого фільму весела гурманська компанія намагається десь попоїсти. Щоразу з якихось неймовірних причин їм те не вдається, причому абсурдність ситуацій наростає від епізоду до епізоду. Аж до вторгнення групи терористів у дім під час чергової невдалої трапези. Нападники оголошують: «Ви — зараза для суспільства», — й усіх розстрілюють.

До чого це? Та ось же: див. процитоване вище. Колись «Скромна чарівність» здавалася цілковитою екзотикою. Сьогодні ж Бунюелеві персонажі зійшли з екрану, впевнено зводячи «достоинство» до «стоимости», — цілком продумана ідеологія, нічим не гірша, ніж теорія класової боротьби. Можна тут, звичайно, пуститися у міркування на тему, що дешевка буває ціною кілька тисяч доларів. Але увесь процитований фрагмент свідчить сам за себе: гранично химерний, невимовно абсурдний, ніби сон, в якому діють люди-речі або речі, що в один день цілком замінили людей чи почали раптом диктувати людям свою волю... Одне слово, чистий сюрреалізм. Зрозуміло, чому одну зі своїх найбільш фантасмагоричних картин Бунюель зняв про буржуа; до того ж, у «Скромній чарівності...» реальність до цілковитого нерозрізнення переплетена зі сценами сновидінь.

Найцікавіше те, що у самому фіналі режисер, мов і не було нічого, воскрешає усіх розстріляних: страта теж обернулася нічним кошмаром. Шестеро йдуть собі по шосе серед полів. Не прогулюються, але й не квапляться. Просто йдуть — мовчки, швидко, впевнено, з нізвідки в нікуди, крізь одноманітний пейзаж, всередині повторюваного три рази (протягом фільму) епізоду, що нагадує про часову тріаду: минуле-теперішнє-майбутнє. Адже вони так і існують у паралельних часах: у дратуючому «тут і зараз» незавершеного обіду (не куплених ще дорожчих мобілок, автівок, жінок, яхт тощо) та у лінійному, безперервному, історично-прогресистському «там і тоді». Хоч скільки в них стріляй, хоч скільки з них глузуй, хоч скільки нагадуй про фінал усього сущого — не зупиняться ані на мить. Бо з-поміж усіх гріхів буржуазії є цей найнепомітніший, але найголовніший — безсмертя.