Сміттєвий штиль

Неподалік від мого дому і від метро «Героїв Дніпра» в Києві з’явилися два нові сміттєві контейнери. Чималенькі, доволі незвичної форми — така собі незграбна, фарбована у жовто-зелене, модель будинку з двосхилим дахом, з невеличкими люками. На одному написано «склобій» (саме так, не «бите скло», як треба б), на другому — «папір, пластик» і докладне роз’яснення: «паперова тара з-під молока та соку, алюмінієві баночки з-під напоїв, аерозольні балончики, одноразовий посуд, ємкості з-під миючих засобів». Саме в тому районі ці смітники дуже доречні, адже, окрім метро, там ще через дорогу величезний ринок, який щодоби вивергає тонни сміття.

Такі баки я раніше не бачив ані на Оболоні, ані в Києві загалом (хоча, кажуть, де-не-де вже почали встановлювати). Що ж до решти міст, то подібне останні роки практикують у Донецьку та в Дніпрі (Дніпропетровську): ставлять залізні каркаси, зварені як пірамідки, для збору пластикових пляшок. І гарно, і елегантно: наче такі різнобарвні міні-інсталяції в сірих дворах. Здається, більш ніде.

Роздільний збір сміття давно став неодмінною ознакою журналістських і побутових переказів про заможне західне життя. Що там, мовляв, передбачено баки для будь-чого. Окремо бляшанки, окремо картон, окремо папір, і боронь Боже кинути не те, що харчові рештки поміж бляшанок, а й кольоровий пластик до прозорого, а хто так зробить — того оштрафують. Але тамтешні обивателі дотримуються тих правил без будь-яких покарань. Сортують собі сміття самі, бо знають: як сьогодні вкинеш барвисте до прозорого, то завтра бляшанка і папір полетять просто на тротуари. І буде вже, приміром, Швеція не охайна, чепурна, чистенька, а брудна, занехаяна (щоб не сказати інше слово — «зас...»), як Україна.

Баки стоять щонайменше тиждень, я зазирнув в обидва. Отже, у «склобої» непогана колекція тари з-під недешевої горілки і шампанського (а тільки й чуєш — криза!) і сила-силенна звичайних поліетиленових мішків, напханих звичайним сміттям і викинутих, вочевидь, з найближчої висотки. Хоча тут же напівпорожні стоять ще кілька контейнерів саме для таких відходів. Ну, а в «пластику, папері» — майже незаймана чистота: картонка, пара пляшок з-під мінералки. Все. І це при, нагадаю, близькому сусідстві ринку, метрополітену, магазинів, житлових будинків.

Проте маса всього — і паперового, і скляного, і пластикового — валяється на дитячому майданчику, на клаптиках землі, що в далекому минулому були газонами, біля під’їздів. Береги сміття, хвилі сміття, океан сміття. Серед якого цілком органічними мешканцями ходять люди. Не переймаючись тим, що самі скоро стануть подібні до сміття.

У великого російського письменника Андрія Платонова є вражаюче оповідання «Сміттєвий вітер», присвячене деградації особистості при нацизмі. Однак назва виявилася вдаліша навіть за текст, почала жити власним життям на правах потужної і дуже місткої метафори ставлення людства до довкілля — а значить, і до самого себе. Ми колись перемогли нацизм, що вважав людей за бруд, давно нема й комунізму з його схильністю обертати на непотріб усе, до чого він доторкався. Але сміттєвий вітер дме й дме над нашими оселями, навіть у багатьох головах.

Що ж робити, аби його спинити? Перестати труситися від страху? Навчитися працювати? Навчити працювати політиків? Не знаю. Мій варіант: кидати пластик до пластику, скло до скла. Для початку цілком досить.