Страх і ненависть у травні

Не пощастило чудовому місяцю травню, насамперед, у нашій країні: перетворили його на суцільне добровільно-примусове свято, та й дотепер його перша третина триває під знаком шаленої вуличної активності, до якої прагнуть долучитися найдивніші організації.

Автор цих рядків віднедавна знову почав відвідувати травневі демонстрації. Щоправда, не акції міжнародної солідарності трудящих, а марші за декриміналізацію легких наркотиків, тобто марихуани. Демонстрації проходять по всьому світові, знайшлися організатори й у нас. Ходжу я туди не тому, що є курцем коноплі – просто для мене безперешкодне проведення подібних маршів є однією з ознак розвиненої демократії, котра якраз і діє за принципом «що не заборонено, те дозволено». Виступи за медичну легалізацію марихуани та за її видалення з переліку речовин, зберігання яких переслідується Карним кодексом, не є незаконними, хоча і мають доволі дражливі цілі. І саме через те ставлення до «Конопляного маршу» є чудовим показником як громадської зрілості, так і толерантності суспільства. В Росії, наприклад, марші регулярно й жорстоко розганяють. У нас інша історія.

Цього разу на початку травня я опинився у Нью-Йорку, тож подивився, як подібна акція проходить там. Одразу впали в око деякі риси подібності. Наприклад, людей прийшло не набагато більше, ніж приходить у Києві – максимум сотня, поліція поводилася максимально коректно, супроводивши Марш аж до місця фінального мітингу – так само й наші правоохоронці, на подив, дотримуються необхідного нейтралітету і терпляче охороняють демонстрацію, на якій звучить чимало неприємних для МВС заяв про «кришування» міліцією продавців справжньої зарази на кшталт героїну. Можна позаздрити технічній озброєності ньюйоркців — мають і вантажівку з гучномовцями, і набір апаратури для рок-концерту. Але головні відмінності не в тому.

На нью-йоркській демонстрації не було жодного закритого хусткою обличчя. Жодного прапора. Жодних інакших транспарантів, окрім суто «легалізаційних». Жодних гасел на кшталт: «Фашизм не пройде!» І, нарешті, не було величезної юрби нацистів, котрих від нападу на демонстрантів стримували б лише щільні поліційні кордони. Все це з сумною регулярністю повторюється у нас.

Здавалося б, варто радіти – ось такий високий ступінь політизації суспільства, що навіть нечисельна «тусівка» субкультурників за резонансом стає чимось на кшталт міні-революції, причому з року в рік. Насправді втішного мало: толерантності, може, й навчилися, та, мабуть, недостатньо, якщо не можемо обійтися без політизації всього і вся. Це стосується не тільки «конопельних маршів» – то просто один із найяскравіших прикладів. Варто у нас народитися будь-якій більш-менш масовій громадській ініціативі – одразу ж поблизу виникають партійні функціонери та активісти, які прагнуть перетворити новий рух на свою ідеологічну власність, а якщо це не вдається – то знищити, зокрема, фізично. Прикладів – від екології та антифашистського спротиву до рок-музики й байкерів – можна наводити безліч. Просто травневі свята виявляють це з особливою безжальністю.