Тарас Федюк: «Але Крішна коли-небудь дасть!»

Наприкінці минулого року Тарас Федюк люб'язно погодився на зустріч із нами в «Купідоні» - за чашечкою чаю та скляночкою апельсинового соку. Побачивши нас із фотоапаратами, одразу витягнув гребінець і почав зачісуватися. До розмови виявився дуже схильним, тому це лише перша частина інтерв'ю, яке тривало майже три години. З неї ви дізнаєтеся деякі цікавинки з життя відомого поета, лауреата Шевченківської премії 2006 року Тараса Олексійовича Федюка.

- Розкажіть про ваше дитинство, про батьків.

- Батьки були філологами. Батько закінчив українську філологію Одеського університету, а мама російську філологію там же. Тут вони і познайомилися. Потім викладали у невеличкому провінційному місті, в якому я народився, Ананьєві Одеської області. Я вчився у першій середній школі. Вона була в приміщенні колишньої чоловічої гімназії, яку ще земство збудувало. Там ще з царських часів була дошка відмінників, де золотими літерами писали прізвища медалістів. Була на ній дуже смішна штука: орла, який був нагорі над нею виліплений, збили, вчепили туди барельєф Леніна, а по кутках тієї дошки полишили вензелі Миколи ІІ. У сьомому класі ми вчилися в приміщенні гімназійної церкви, там ще хрести збереглися на дверях. Тому все перепліталося ще тоді. Сам я також закінчив філологічний факультет Одеського університету, а потім і мій син, але він виявився найрозумнішим: паралельно закінчив юридичну академію. Зараз працює в обласній прокуратурі.

 - Ви один в сім'ї? 

- Ні, в мене є старший брат Вадим, ми нечасто спілкуємося, але намагаємося одне одного підтримувати. Він економіст.

- Який ваш найяскравіший спогад із дитинства? Які відчуття збереглися від нього і досі?

- Той епізод, який найбільше запам'ятався, - це мені було років зо три, і я був абсолютно переконаний, що людина, померши, лежить у труні, і їй сняться сни... І коли я запитав у мами, вона сказала, що ні, не сняться. Це був для мене якийсь абсолютно шоковий стан. Я був настільки вражений, не міг зрозуміти, що таке смерть, але відтоді воно все десь блукає недалечко. І намагання це все навіть не зрозуміти, а просто прийняти - це все важко.

- Ким хотіли стати в дитинстві? 

- Як і всі післявоєнні діти, я мріяв стати льотчиком. Я до всього дуже серйозно ставився. Я понабирав усіляких книжок про літаки, вивчав їх, а потім захотів стати геологом. Мені завжди дуже подобалися коштовні камінці (усміхається). Хотів їх видобувати. Але це минулося, відколи я почав писати вірші - у дев'ятому класі. Тоді закінчився мій романтично-геологічний період. Як тільки я почав писати, зразу вирішив, що буду поетом. Далі ніяких таких бажань не було. У мене були хоч і безпідставні, але амбітні прожекти. Точно знаю, що тільки не викладав би, надивився на все це вчительство від батьків. Хоча був вихователем у школі-інтернаті два роки і десь два місяці пропрацював завучем, мені дали 12 годин мови і літератури. То жахи були, я постійно забував про класні журнали. Головою розумію, що якби я вступив в інститут нафти і газу в 72-му році, то зараз був би олігархом (сміється). Тоді там був страшенний недобір, брали просто всіх. Якби я вивчився на якогось нафтового магната, то я міг би зараз допомагати, скажімо, українській літературі (усміхається). Але суворе рішення було прийнято в дев'ятому класі: тільки поет, найкращий. Не знаю, чи щось вийшло з того...

- Досить цікаво було б дізнатися, як саме Ви відпочиваєте.

- Погано я відпочиваю. На дивані люблю лежати, тупо перед телевізором, дивлюся спортивні канали, іноді ще щось документальне, хоча його, на жаль, досить мало, іноді якісь кримінальні хроніки, але новин останнім часом взагалі уникаю. Ще для мене завжди важливою була риболовля. Я влітку стараюсь поїхати на Хмельниччину, де ще стоїть порожня дідова хата. Там у мене є човник, на якому я й ловлю рибу. У мене в селі рівно три заняття. Я беру книжки, які я ні за якої погоди тут би не читав, але які треба прочитати... ну, скажімо, так я колись «Кров по соломі» Медведя осилив. Я єдиний в Україні, окрім Медведя, який її дочитав (сміється). Відчитую свої 2-3 тисячі сторінок на місяць. Ще я там сплю й ловлю рибу. Але вже так, як раніше, коли я тільки-но воду бачив - і вже біг за вудкою, такого вже в мене нема.

- Чи лишилися у Вас друзі з дитинства?

- Я людина усамітнена, малоконтактна, тому з друзями в мене взагалі великі проблеми. Це, мабуть, тому що в мене нянька була, бо батьки працювали, а дитсадків для дуже малих не було... І вони взяли няньку, а в неї бзик був, що мене цигани вкрадуть. Я ще пам'ятаю, як вони ставали табором, намети робили, вогнище у парку, де вони завжди зупинялися, коней прив'язували, курей крали, гадали... І от нянька мене ховала від людей взагалі, щоб цигани не вкрали, щоб не зурочили... І, очевидно, це мало на мене якийсь вплив. До речі, це дуже шкодить у житті, бо багато хто думає, що це через те, що я гордий, що зневажливо до них ставлюся..., тому не спілкуюся. Я, коли з людьми вже ближче знайомлюся, то тоді, в принципі, нормальний уже. Такої дружби, щоб нерозлийвода, немає. Є ближчі, дальші, вони міняються, йдуть, хтось приходить... Останнім часом приходить усе менше. Більше спілкувався з Василем Герасим'юком, Ігорем Римаруком з нашого покоління, з деякими художниками... Але при тому всьому, у близької дружби є й багато негативів. Скажімо, вночі припхалися, випити хочеться, вставай... Самотність для мене - дуже комфортний стан. Я собі на Позняках живу, туди до мене інколи хтось забігає. Але коли мені не спиться, я можу спокійно повмикати світло, сісти перекурити, написати віршика якогось, нікому не заважаю і мені ніхто не заважає.

- Ви живете сам?

- У Києві так. У мене є дружина, є син, але вони в Одесі.

- У Вас є улюблені місця в Києві, Одесі?

- Я взагалі дуже важкий на підйом. Для мене це така проблема - кудись поїхати... жодного разу не був в Ужгороді, в Луцьку, Тернополі, Житомирі, Рівному, Луганську, Донецьку, Кіровограді... По закордонам мені зовсім не цікаво. Мені було б цікаво, якби ми були настільки інтеґровані одна в одну країни, щоб, скажімо, я мав друзів у Франції серед письменників, художників, журналістів, щоб я приїздив до них, ми там розмовляли, тусувалися, їхньої кави попили б поганої, потім вони до мене... Це був би живий процес. А їхати туди прохачем або туристом мені нецікаво. Я був у Канаді, в Америці, на Кубі, в Німеччині, ще кілька якихось країн... У Канаді я був принагідно, коли там проходив марш миру. І нібито я був при ділі, але все одно це туристичне, гастрономічне перебування. От думаю, поїду в Ужгород, коли там цвіте сакура. Телефоную на вокзал, питаю, чи є такий потяг і скільки він їде. Мені кажуть, що 20 годин. Я беруся за голову і думаю, що хай вона цвіте без мене. Ще, може, якби хто під'їхав до хати на машині та відвіз туди й назад, то поїхав би...

- Що таке щастя у Вашому розумінні та чи відбулося воно у Вас? У який період життя? 

- Людина ненаситна істота, їй весь час не вистачає саме щастя. Були епізоди. Причому це відчуття, що ти щасливий, але насправді... потім приходить розуміння, що це не зовсім щастя чи неповне. Очевидно, повне щастя буває тільки в ідіотів (усміхається). Я ніколи не був щасливий від побутових речей. Це стани.

- Які улюблені страви та улюблений напій?

- Я невибагливий. Є такий дурнуватий віршик часів дефіциту в одного російського поета:

Спросили раз меня,

Какой я сыр люблю.

А тот, ответил я,

который я куплю.

Так от, власне, те, що я можу приготувати, я і люблю. А можу я приготувати все - починаючи від борщу й вареників, закінчуючи банальним салатом. Пироги люблю пекти, торти. У мене була вершина досягнення - це торт, який називався «Поцелуй нєгра», де тісто коричневе та біле йшло смужками. Вареники ліпити дуже довго, а дуже швидко їсти. Тому я їх не так люблю. Іноді, буває, повертаєшся з міста, заходиш у супермаркет, думаєш, що зараз накупиш чогось дуже смачнючого, але врешті набираєш того, що і зазвичай. Мене прогодувати насправді легко. А щодо напоїв... Я перестав вживати алкоголь.

- Як Ви познайомилися зі своєю дружиною?

Цікаво ми з дружиною познайомилися. Я приїхав до свого друга Василя, який все мене кликав на Вінниччину, але я все не міг зібратися й приїхати. А то якраз співпало, що ми змогли перетнутися в одному селі, яке за радянських часів називалося Червоний Кут, на Вінниччині. Власне, поки він ходив собі владнати якісь свої проблеми перед від'їздом, я вийшов на подвір'я і побачив, що через дорогу дівчата місять ногами глину на нову хату. Побачив, що серед них є одна нічого така, з якою я хотів би познайомитися поближче, зустрітися... Ну, я підкликав кількох сопляків до себе, щоб вони розпитали, потім передав через них писульку. Вона сама вчилася в Ялті в торгово-економічному, оце я якраз двічі бував у Ялті саме через неї. Я б у житті туди не поїхав сам. Ми одружилися через півроку після нашого знайомства. Уже 32 роки минуло.

- Ви задоволені тим, що народилися саме в цьому місці й саме у цей час?

- Вибору нема, це по-перше. По-друге, я думаю, що народився вчасно. Можна було б трошки раніше, але не пізніше, бо на вас якраз чекають великі апокаліптичні зміни. Людство вже догралося до ручки і зараз йдуть останні людські конвульсії у суспільстві споживання, глобальне отупіння, абстрагування від природи... Про це можна говорити довго. Я взагалі за настроями апокаліптичний. Я вважаю, що скоро нам усім буде гаплик так чи інакше. Але в мене є один знайомий, який на все це говорить одну геніальну фразу: «Крішна не дасть» (сміється). І я йому так заздрю... Це людина, яка свято переконана, що все буде добре і Крішна не дасть. Йому жити добре. Для нього все це буде великою несподіванкою, коли Крішна дасть. Він не встигне навіть опечалитися.