Фройд у тамбурі

Випереджаючи звинувачення у тому що, буцім-то, «все це не має жодного стосунку до скульптури!!!», одразу почну з виправдовувань...

Виправдання 1. Сама Патриція - безпосередній творець - цього... цієї...о! цих об’єктів вважає їх скульптурою. А думку автора треба поважати. Тим більше, що досвід подібної поваги до імен є в кожного. Наприклад, подібну повагу проявляють до моєї мами (фактично теж мого безпосереднього творця), називаючи мене Павло, не зважаючи на те, що ім’я це з латини перекладається «малий», і це з моїм-то без хвостика двохметровим зростом. Якщо ж серйозно, то насправді Патриція закінчила Академію образотворчих мистецтв по класу скульптури і довго возилася з більш банальними для цього виду мистецтва матеріалами: місила тендітними пальчиками гіпс, лила бронзу, колупала дерево. Та зрештою їй це все набридло, і Патриція-студентка вже тоді почала «шукати можливість створення якогось різновиду суто «жіночої скульптури». Крім цього Уолер прагнула бути «незалежною від машин та електроживлення». Тому й почала Патриція в’язати свої скульптури в тамбурі (тільки не перепитуйте мене «Де, де в’язати???» - це техніка плетіння така).

Виправдання 2. Ну, крім усього вищезазначеного, «текстильна скульптура» й звучить набагато більш інтригуюче, аніж, скажімо, «в’язання-в-тамбурі.-де?-де?», чи не так?

Ну, а тепер повернемося до наших баранів, чи то пак, «скульптур» (ніхто не заперечує, якщо я писатиму це слово в лапках?

Отже, Патриція Уолер, уродженка Чилі, резедентка Карлсруя (Німеччина) зі своїми дресированими «текстильними скульптурами». І першим на арену виходить наймиліший із них!!!))

До речі, Патриція не тримає вдома тварин, бо каже, що любить тварин тільки у в’язаному вигляді. Воно й видно.

Цікавий епізод, що стосується реакції дітей на її«скульптури». На одній із виставок у Франкфурті батьки маленької дівчинки досить довго не могли вгамувати її плачу після того, як вона познайомилась з іграшками «безжальної тьоті Фурії». Сама ж Патриція не прагне лякати своїми об’єктами дітей (звісно ж, їй тоді було прикро і незручно) і вона наполягала і наполягатиме, доки її руки триматимуть спиці, що вона не плете іграшок!!!

А стосовно малої плакси, то скоріш за все, вона познайомилась саме з цим творінням...

Але є в Патриції і більш змістовні роботи, чи радше, більш символічні. І ось вам яскравий приклад: об’єкт із серії «Не вбивай своїх ідолів»(«Don't Kill Your Idols»). Кому саме це присвячено, думаю, здогадатися не важко.

Ну, коротше, ви зрозуміли, та? Все викладати не буду. Хіба що шандарахну вас на останок!

А решту, якщо ще є бажання, шукайте на офіційному  сайті Патриції Уолер

Я так думаю, що, дійшовши до цього абзацу, ви залишили в попередніх достатньо розсипаного по лункій стелі сміху, розчуханого на потилиці здивування та роспирсканого з нижньої губи обурення. А тепер зафіксуйте ще раз у пам’яті всі пережиті вами впродовж читання емоції і, набравшись терпіння, зачитайте вголос свій діагноз (за Фройдом)....і поділіться враженнями щодо вашого ставлення до «світу та власного місця в ньому» )))))отже...

Зв’язані та заплутані: Підступне в’язання Патриції Уолер

Мартін Оскар Крамер, Галерея Дешлер, Берлін

(з каталогу Needleworks III, Галерея Дешлер, Берлін, 2005, стор. 5-6)

Перше, що нам упало в очі під час першого знайомства з в’язаними роботами Патриції Уолер – це кричуща невідповідність форми та змісту. Це було настільки шокуючим, що ми не могли втримати сміху від неймовірності побаченого, але також і від задоволення.Жахлива та гостро іронічна тематика реалізована у техніці в’язки в тамбурі, техніці, що зазвичай асоціюється з жіночим рукоділлям, а не з високим мистецтвом. Змусивши нас посміхнутися, роботи тим самим завоювали наші серця. Ми були в захопленні від того нахабства, з яким настільки гротескні образи було втілено в неймовірно безневинній манері. На перший погляд видається, що підхід Патриції не ховає в собі нічого, окрім іронії. Але подібна трактовка була б відверто поверхневою. Насправді ж, вона підштовхує жертву у підступно «зв’язані» сіті її робіт. Її підхід ґрунтується на взаємодії способу репрезентації та об’єкту, що репрезентується, таким чином відволікаючи від процесів, що відбуваються по лінії зв’язку між роботою та глядачем. Більше того, глядач, сам того не підозрюючи, приймає правила гри Патриції Уолер, які не варто недооцінювати. Як би парадоксально це не звучало, але недооцінювання тільки поглибить згадані процеси, оскільки вплив робіт носить підсвідомий характер, і чим менше глядач усвідомлює цей вплив, тим більше він посилюється. Я б визначив підхід робіт Патриції Уолер через поняття жарту. Проте не в розумінні жарту як безневинної розваги, оскільки досить очевидно, що в роботах Уолер немає нічого безневинного, навіть не зважаючи на те, що вона досить часто свідомо та майстерно грається з поняттям безневинності. Але ж зрештою, не всі ігри з безневинністю самі по собі є безневинними. У той час, як іронічний підхід провокує аналітичне та рефлекторне дистанціювання глядача від об’єкту іронії, ситуація жарту поглиблюється. Під приціл потрапляють не стільки ті розумові процеси, що залишають глядача незадіяним, скільки спонтанна психічна реакція, що мотивується підсвідомо та має суто індивідуальний характер. Такий підхід вочевидь навіяний Фройдівським дослідженням «Жарт та його підсвідома природа». Але оскільки роботи Патриції Уолер чітко позиціонуються в площині ширшої сюрреалістичної традиції, то це можна вважати вдалим початком її експериментів. Сама художниця досить часто оперує фройдівськими термінами: сон і кошмар, страх і фобія, фантазія, пригнічення. «Я постійно намагаюсь відшукати ті образи, які віддзеркалюють наші стосунки з власними фобіями та здатність їх долати.»

Фройд вважав жарт багато в чому подібним до сну, як солодкої трансформації фізичних процесів. Поєднуючи вже відомі слова, знаки чи образи у щось несподівано нове, у жартах досить часто використовуються прийоми зсуву та концентрації, заміни та перетворення, реверсії та двозначності. Несподіваний поворот, неочікуване зіткнення несумісних елементів ламає сталі уявлення, таким чином вивільняючи пригнічену енергію, і приносячи нам задоволення. Як вже зазначалось, ситуацію жарту у в’язаних об’єктах Патриції Уолер, звичайно ж, створено нестандартністю подачі образів. З іншого боку, саме безневинність форми (матеріалу) дозволяє Уолер досліджувати ті території, до яких у інший спосіб не так уже й просто було б підступитися. Поп-культура та високе мистецтво, щоденні та досить нестандартні інциденти, фантазія та реальність – все це разом подається Патріцією Уолер у манері, все ще вільний від мистецьких підтекстів. Таким чином їй вдається зламати наявну ієрархію, хоча створена таким чином рівність знов таки є нічим іншим, як хитрістю та майстерною ілюзією. Через свої роботи Патриція свідомо грається з різними рівнями сприймання. Саме привабливість форми її в’язаних об’єктів надає їм чарівності безпосереднього фізичного задоволення, в той час як на розумовому рівні наповнення цієї форми шокує, відштовхує, чи навіть обурює нас. Окрім цього, обидва рівні перебувають в процесі постійного взаємного впливу. Чуттєвість форми проектується на зміст, пом’якшуючи його жорсткість та роблячи його «соціально прийнятним», але водночас виказуючи наше приховане задоволення, яке ми переживаємо, споглядаючи її роботи. Зміст, у свою чергу, надає нового відтінку простодушності форми, яка у світлі змісту набуває певної лиховісності. Разом вони створюють комплексний ефект привабливості та огидності: усвідомлюючи їх віроломність, ми водночас не можемо уникнути замилування ними. Оскільки навіть сцени смерті викликають не тільки огиду, але також і певним чином виправдане задоволення. Як сексуальне, так і загальне чуттєве задоволення (наприклад, насолода від їжі), якщо вірити більш раннім теоріям сміху, постає з усвідомлення власної вищості (наприклад, при спогляданні протезів) і залежить від об’єкту та наших власних схильностей та рівня збоченості. Деякі з об’єктів, проте, апелюють до нашого вічного потягу до споглядання та замилування різноманітними дивними видовищами. Солодке задоволення, яке нам соромно відчувати і яке ми викорінюємо у публічній масці нашої особистості. Та сама історія і з нашою схильністю до помсти та деструкції, яка проявляється в захопленні жорстокими комп’ютерними іграми (серія «Game over»). Водночас зсув, ініційований формою, робить бездушність змісту більш прийнятним, при цьому без втрат для насолоди від насильства.

Ставлення Уолер до високого мистецтва висловлене в художній серії з іронічною назвою «Не вбивай своїх ідолів» («Don’t Kill Your Idols»): маючи на увазі, звичайно, лише тих ідолів, яких художниця воліла б метафорично зіпхнути з їх п’єдесталів. В той час, як таке задоволення має присмак певної амбівалентності, спричиненої нашими механізмами пригнічення, «м’яке» виконання уміло маскує його (задоволення) підривну спрямованість, таким чином дозволяючи нам відчувати насолоду, не сковуючи себе моральними обмеженнями. Тільки таке протікання вродженого конфлікту на рівні змісту може пояснити незгасаючий інтерес до робіт, що не обмежується лише першим ефектом зацікавленості (бо немає нічого більш постійного, ніж старі жарти). В той же час, невідповідність форми та змісту виявляється вишуканим трюком, що збиває з пантелику та роззброює нас, одночасно заманюючи в пастку лише з однією метою – змусити добровільно відчути на собі привабливий та відразливий, але завжди приємний вплив змісту. Ідеальна спокуса. Та хто з нас не хотів би піддатися спокусі?

Copyright 2005 Martin Oskar Kramer www.patriciawaller.com

Переклад: павло ч