«Трансформери» захоплюють український кінопростір

Спостерігаючи за тим, що робиться останнім часом на наших екранах, вкотре приходиш до висновку, що бізнес в мистецтві повинен чимось суворо обмежуватись. Інакше в гонитві за своєю основною метою, себто отриманням прибутку, бізнес придушує будь-який творчий потяг, котрий сам по собі є лотереєю з великим шансом на фінансовий провал.

Цілих сім років тому Кевін Сміт знущався над коміксовою лихоманкою в Голівуді, а тепер, виявляється, що то був лише початок, маленький струмочок повноводної ріки, яка затопила світ – лише в цьому році ми побачили вже п’ять екранізацій коміксів, і ось прийшла шоста, майже по одній щомісяця. Жанр фантастики в Голівуді майже повністю монополізовано мальованими творами, наче й не існує багатотомної бібліотеки фантастики, яка тільки чекає на свого режисера. Що поробиш, на боці коміксів багато козирів, які стовідсотково приносять прибуток – в першу чергу це готові намальовані герої та сюжети, яких лишається тільки перенести на екран, та численні армії фанатів відповідних серій, котрі у будь-якому разі підуть подивитися фільм в кінотеатри. Бізнес перемагає з нищівним рахунком.

Черговий кінокомікс, що захопив екрани нашої країни цього тижня, хоч і має стандартні для цього жанру риси – боротьба добра зі злом і таке інше, але дещо відрізняється від попередніх. Головна відмінність полягає в тому, що інші комікси спочатку виходили у літературному вигляді, а вже потім розважальна індустрія вичавлювала ідею до останку додатковими товарами – книжками, іграми, фільмами та іграшками. Трансформери ж – діти японських серій іграшок Diaclone та Micro Change, які почали виходити в 1980 році. Через чотири роки оригінальну ідею купив відомий супергігант світу іграшок Hasbro, відомий своїми настільними іграми «Монополією», «Dungeons & Dragons» та «Magic: The Gathering» навіть у нас, і розкрутив маховик заробляння грошей – серії коміксів, два сезони мультсеріалу, повнометражні анімаційні стрічки і, навіть, радіо-постановки.

Маленькі японські іграшки отримали свій всесвіт, побудований за усіма канонами американського «супергероїчного» жанру – з усіма цими суперворогами, подвійним життям та завданням «служити й захищати». Звісно злі, вони ж десептикони, вони ж в українському перекладі «обманоїди» – майже всі були військовими: танками і винищувачами, а добрі, вони ж автоботи, були переважно мирними машинами – вантажними, легковими та спецавтомобілями, що, втім, не заважало їм мати «на борту» різноманітні смертоносні механізми. Ці дві партії змагались на рідній планеті Кібертрон за владу і, головним чином, за енергію, котра живила їх усіх. Вичерпавши у війні енергію до останку Трансформери перебираються на Землю, де, власне і починається дія фільму, котрого з нетерпінням чекали усі прихильники бренду.

Найбільше сумнівів викликала можливість кіноспеціалістів передати самих трансформерів, але саме з цього боку у фільму недоліків нема, за виключенням того, що деякі герої трохи змінили свою зовнішність. Наприклад Джміль, який зазвичай гасав дорогами у вигляді Volkswagen Beetle чи взагалі мотоцикла підріс до культового Chevrolet Camaro двох видів – класичного 1978 року та прототипу моделі 2009. Втім, це можна вважати суто косметичними змінами, тим паче, що самі трансформери виглядають чудово – видно, що над їх створенням працював не один десяток спеціалістів з графіки. На відміну від анімаційних стрічок, які копіювали оригінальних іграшкових трансформерів, що мали найбільше два десятки рухомих блоків, герої фільму складаються з кількох сотень дрібних і не дуже деталей, що надає їм більш гуманоїдного вигляду і робить їх рухи та трансформації плавними, логічними і, головне, достовірними. Що вже казати, коли комп'ютерні генії лукасівської студії ILM змогли продумати для них навіть міміку, ще й досить непогану!? Тому, власне, щодо технічного аспекту ні у кого жодних претензій бути не повинно.

Проблеми починаються, коли братися за інші сторони фільму. Найпершою була вказівка головного продюсера фільму Стівена Спілберга зробити не фільм для фанатів франчайзу, а сімейне кіно, аби привабити якомога більше глядачів в зали. Власне, основна проблема екранізації якихось відомих, але досить специфічних сюжетів давно відома – потрібно пройти між Сціллою глядачів-казуалів, які повинні розуміти, що робиться на екрані, та Харібдою фанів, які не пробачають невідповідності своєму улюбленому захопленню, причому ухил в будь-яку сторону може залишити продюсерів без прибутку.


Найвідомішим прикладом ухилення в сторону фанатів є «Сайлент Хілл» – найкраща екранізація, яку лише можна було побажати для гри була однією суцільною «terra incognita» для пересічного глядача, що вилилось у збори, котрі всього удвічі перевищили бюджет, а це вважається досить поганою ситуацією. Прикладів іншого, коли від всесвіту першоджерела не залишали ані зерня, можна взагалі приводити десятками, більшість з них теж не могли похвалитися успішністю.

І в цій ситуації вже все залежало від двох посад – режисера та сценаристів. Можна було б гарно оформити не надто геніальну історію, додавши до неї гарно продуману художню частину, але від авторів посередньої «Місії нездійсненної – 3» та провальних «Легенди про Зорро» і «Жінки-кішки» Роберто Орці та Алекса Курцмана цього годі сподіватися. Не вигадавши нічого розумнішого вони схрестили техногру з третьосортним рімейком «Американського пирога» з усіма гормональними проблемами, закоханістю лузера в першу красуню, проблеми з сильним але тупим героєм школи та іншими дурницями типової підліткової комедії. Отриманий гібрид кидає глядача то в адреналіновий запал, коли на екрані відбуваються бойові дії, то в сон, коли Шиа ЛеБоуф намагається затягнути Меган Фокс в ліжко.

Аналогічним чином були схрещені звичний для Майкла Бея патріотичний пафос, на якому він набив руку в «Армагеддоні» та «Пірл-Харборі», та спроби подати все, що відбувається на екрані, як пародію на патріотичний пафос – виходить непереконливо, та й застосований гумор не ідеальний. До того ж задля цього «транспирога» було сильно обрізано історію самих трансформерів, тож вони отримали малопомітні ролі статистів, що слугують фоном для боротьби двох головних титанів – Оптімуса Прайма та Мегатрона, які в свою чергу виглядають лише помічниками справді головного, за виділеним екранним часом, героя у вирішенні сексуальних проблем.

Ще два мінуси вкупі – гра живих, некомп'ютерних, акторів і операторська робота. Останній своїми занадто великими планами зіпсував майже усі бойові сцени, робота перших виглядає страшенно натягнуто і фальшиво. Єдиними світлими променями стали Джон Туртурро, який чудово познущався над власною ж роллю спецагента у «Зрадливій спокусі» та, власне, самі трансформери. Дивні ці часи, коли у фільмах купка одиничок та ноликів навчилася грати краще за живих людей. Вдаючись до подібних роздумів, замислюєшся над тим, що ж сказати про цей фільм друзям – з одного боку трансформери все ж дуже гарні, з іншого – вони потрапили до не дуже вмілих рук, через що історія вийшла наче й не про них...