«Трохи пітьми» Любка Дереша: а у що вірите ви?
«У нього в голові була тріщина, і трохи пітьми увійшло в неї, що й привело до його смерті». Отаким от епіграфом, цитатою з Кіплінга, зустрічає читача новий текст Любка Дереша «Трохи пітьми, або На краю світу». У коротенькій передмові автор застерігає – «цей твір не можна вважати ані художнім, ані терапевтичним». І, знаєте, з ним важко сперечатись.
Основна сюжетна колізія твору така: Л. і V., судячи з усього – автор і його колега-психолог або ж автор і котресь з його віддзеркалень, грають у гру. Даючи імена каменям і вигадуючи їм історії; ця гра і породжує оповідь про «фестиваль самогубців» і шістьох його учасників. Шістьох, якщо не рахувати двох інопланетян з оксамитовими очима, кількох демонів і незримо присутнє інформаційне поле академіка Вернадського.
Коротше кажучи, Дереш цілком у своєму репертуарі – паранормально-субкультурно-наркотично-метафізичний з вкрапленнями побутописання. Хіба з часом The Doors та Pink Floyd у його текстах поступились місцем Throbbing Gristle і Coil, а готичні демони та відьми витіснили хіпівського флейтиста. Чесно кажучи, усі ті вірування, що вони використовуються в романі, нагадують якщо не бронебійні статті з газети а-ля «Нєвєроятноє рядом», то оповідки про вроки і прокляття 15-річних білолицих дівчаток з фарбованим на чорно волоссям або ж, місцями, психоаналітичні потуги кухонних цілителів душ. Можливо, Дереш вирішив у такий спосіб познущатись з нинішнього фольклору та забобонів? Хотілося б у це вірити. Принаймні, на веселий настрій автора вказує кількість жартів, що, порівняно з «Наміром», аж зашкалює.
Щодо самого сюжету, то побудований він доволі дивно. В процесі читання з надією гортаєш сторінку за сторінкою, сподіваючись, що з вузла доль і подій вив’яжеться щось відчутне, родзинка, те, про що тобі, власне, розповідають. Закінчивши ж «Трохи пітьми», зачинаєш підозрювати, що або щось пропустив, не зрозумів, проґавив, або пан Дереш взявся за вигадування історій просто так, не маючи жодної мети, крім самого вигадування. Трохи напружує і те, що поведінка персонажів ближче до кінця роману стає схожою на дитячі побрехеньки. А герой, що від початку книжки здається головним, десь в середині тексту цілком втрачає усі приписані йому риси характеру, після чого письменник його просто викидає з сюжету, так, мабуть, і не придумавши, що ж Той, Хто Прихований Від Себе, в собі ховає.
Звісно, Дереш – чудовий оповідач. Увесь цей недосконалий і неузгоджений салат з міських легенд та вигадок журналістів жовтих газет він подає під таким соусом, що ви незчуєтесь, як проковтнете усі 286 сторінок. Письменник майстерно і доцільно використовує і мат, і суржик, і сленґ. У вас ніде навіть не блимне думка, що персонажі говорять штучно, не так, як у житті. Неусипних ревнителів мови, звісно, можуть покоробити в тексті від автора слова на кшталт «включити» або «площадка», але це, чесне слово, навряд чи може зіпсувати загальне враження.
Який же вплив справить найсвіжіше творіння «українського вундеркінда» на уми читачів? Важко сказати. Впевненими можна бути лише в тому, що найближчим часом у Livejournal з’явиться вигаданий Дерешем юзер yo!$tek, для пустого журналу юзера Lorna 2000 року створення настане зіркова година, а на Шипоті, який був тлом «фестивалю самогубців», цього року відбудеться справжнісінький аншлаг.
