Любко Дереш - новий Каменяр?

рецензія на книгу Любка Дереша «Трохи пітьми»

З каміння можна будувати фортеці та класти бруківку, камінням можна цілити в горобців та у вікна, а ще каменюкам можна давати імена, вигадувати характери та біографії, як це й зробив Любко Дереш в своїй останній книзі «Трохи пітьми».

Камінь та Тінь — це два могутні і давні символи. Вони присутні майже у кожній міфології та релігії, можливо, тому від них віє таємничістю. Любко Дереш вирішив об’єднати в своєму творі ці два потужні символи, що тягнуть за собою надто багато контексту. Більше ніж любкового тексту.
На початку Л (Дереш?) намагався за допомогою V віднайти Того, Хто прихований від Себе. Тобто власну тінь. Темну сторону себе. В цьому їм допомагають майбутні персонажі твору — камені, що отримують імена. 
Чому саме камені? Адже довкола так багато предметів, від імені яких можна написати твір. Але можна й зрозуміти, чому Дереш вдається до давнього символу. Ось, наприклад, в Індії ніхто навіть не подумає заперечити, що камені живі. Індійці вважають, що в камені вселяються душі померлих людей. Каменям приносили жертви, з них здавна будувалися алтарі. В євреїв є камені, що стали засновниками міст. В античні часи боги ставали каменюками, і навпаки. Загалом — в людській свідомості камінь асоціюються з чимось вічним, на противагу піску й пилу.
Можливо, Любко хотів сказати, що в його героях є щось вічне?

Тінь теж має свою довгу міфологічно-літературну історію. Ка - тінь єгиптянина була зла і захищала його тіло після смерті. Також у єгиптян була темна, тіньова сторона Шуіт, що виражала все найгірше, що є в людині. В грецькій міфології тіні могли існувати окремо від людей, мислити, говорити, виконувати дії. В Того, що Схований Від Себе є риси, що походять і з грецької, і з єгипетської міфології. Адже Тінь веде розмову, спостереження, існування, чи, може, навіть життя, але разом з тим вона залишається частинкою свого господаря. 

Роль Тіні виконували камені.

Каменям були роздані імена. Дійство було названо магічним театром (справді, це більше схоже на театр, ніж на психосеанс).
Розповідь починається Тим, Хто Схований Від Себе.
Ним виявляється Герман. Чоловік неформального вигляду, з сильним характером та алхімічним знаком на потилиці. Образ доволі таємничий, має в собі багато прихованого, але не хвилюйтеся — жодних пояснень не буде. 
Чехов казав, що якщо на сцену винесли рушницю, вона обов’язково має вистрелити. Дерешівські рушниці не стріляють.
Ви не дізнаєтеся масу речей, які вас зацікавлять. Це не літературні деталі, не частини головоломки, це лише декорації. Вони створюють відповідну, напівмістичну Дерешівську атмосферу, але не несе в собі змісту.
Всі збираються в Карпатах, в межах звичайного фестивалю в Шипоті відбувається міні-фестиваль самогубців, де й зустрічаються всі інші каменюки. Інші частини темної сторони Л.
Персонажі дуже різні, не лише характерами, а й тим, як вони зображені.
Складається відчуття колажу: з різних журналів вирізані картинки й приклеєні на один аркуш. До того ж приклеєні досить погано, тому закривають одна одну.
Можна, звісно ж, розглядати їх лише як частинки темної сторони героя, але всі вони утворюють певний сюжет. Кожен має свою історію, своє життя — читаючи, ми сприймаємо їх як окремих людей.
Отже, Герман. Потаємний і не розкритий. З перших сторінок починає брехати про свою долю і отримує від цього насолоду. Виявляє впертість і демонстративну незалежність. На фестиваль самогубців прийшов через відчуття вини в собі, яке не відкривав нікому впродовж довгого часу, а розкривши - зник. Можливо, Дерешу набрид неповороткий головний герой? Він роздягнув його і кинув в ліс. Навмисно чи випадково — він не дав зрозуміти, що з Германом покінчено. До останньої сторінки автор залишив оманливе сподівання на повернення героя. Дарма читач чекає, поки закінчаться теревені інших. Герман більше не повернеться. Невідомо, навіщо він там був узагалі. Ніби деталь для створення відповідної атмосфери: коли вона набридає — і її викидають. 

Віка (вона ж згодом Віра). Дівчисько з неабиякими мазохістськими заскоками, розладнаною — завдяки коханому — психікою. Віка постає не одна, а у нематеріальному супроводі свого екс-коханого Вітаса, серйозно поведеного на сатанізмі психа. Їхні стосунки оточує сморід гнилизни, розкладання й смерті. У певний момент Вітас хоче стати самодостатнім космонавтом, для того заводить на собі лишай, яким харчується. 
Читачам зі слабким шлунком і розвинутою уявою перед читанням рекомендується не їсти.

Алік. Найстарший в компанії самогубців. Персонаж, списаний з дешевих газет на кшталт «НЛО» і «Ворожіння та магія». Типовий брошурний екстрасенс у суміші з релігійним фанатом. Можливо, це вияв самоіронії? Хотілося б сподіватися.

Лорна. «Дияволиця» — так її характеризує Дереш. Зовні дуже сильна, просто залізобетонна дівчина. Має принцип робити лише те, що вона хоче, й згідно з ним показово посилає всіх. Плює на людей і топче їх. Проте за цим принципом ховається надламана, слабка особистість. Цей образ розкритий недостатньо, тому не можна чітко визначити причини слабкості й причини сили Лорни. Автор хотів зобразити контрастну особистість, але зробив це лише візуально. 

Жанна. Ззовні дуже слабка, плаксиво-соплива, перелякана. З самого дитинства батьки те й робили, що оточували її надмірною увагою, старанно й вперто позбавляли її особистість опорного апарату. Це довело до того, що одного разу вона на все забила. Але що би вона робила без батьків і без опорного апарату? Тому її звела доля з Лорною. Але Лорна зі своїм залізобетонним панциром лише вбила залишки особистості в дівчини, перетворивши її на невиразну примару.

Йостек. Цинічний нащадок сучасного світу, що все сприймає через логіку та обчислювальні апарати. Банальний скептик, що з’являється скрізь, де пахне містикою. Зі своїм наметом він перекочовує з книжки до книжки, від автора до автора і майже завжди залишається незмінним.

Насправді пітьми було не трохи, а забагато. Важко помітити чорне на чорному. Так само важко помітити Пітьму, коли крім неї нічого немає. І навіть сонце, що час від часу з’являється в небі над Шипотом, не здатне хоч частково знищити цю пітьму. В темряву занурюєшся з перших сторінок і бредеш в ній мов у противній багнюці, що смердить трупами, блювотиною і кров’ю. Не надто приємно, з урахуванням того, що вибратися ви з цієї багнюки не зможете до кінця книги. Жодного контрасту для глибшого сприйняття темряви. Від неї відвертає і вивертає. Її не хочеться запускати в голову чи в свідомість.

Забагато й наркотиків. Навіщось Любко вдається до таких подробиць нажирання таблетками та ширяння, що здається - або він перечитав гори медичної літератури, або має певний досвід, або просто захопився близькою темою, забувши, про що він взагалі-то писав. Насправді, не зовсім цікаво, що саме жерли героїні і які глюки по цьому до них приходили. До того ж, ці глюки зовсім не потрібні ні для сюжету твору, ні для характеристики образів героїв, словом — не надаються ні для чого путнього.

Дереш намагався передати мову героїв… хм… дослівно. Але кількість нецензурної лексики зашкалює. Мат, як і жаргонізми, як і діалектизми мають виглядати в тексті органічно, для того щоб мова не набувала гумової натягненості й неприродності. А коли Лорна матюкається постійно -  хочеться встати і піти геть (закрити книгу) — подалі від поганої компанії.
Сленг має бути або зрозумілий всім з контексту, або розтлумачений (зноски, словнички). Адже, судячи з популярності Любкових книжок, його читають не лише юні неформали, а й багато інших людей, що не використовують в повсякденному житті сленг.
Чаклунські шабаші, спілкування з інформаційним полем Академіка Вернадського, роздягання навколо вогню, так само як згаданий вище образ Аліка —виглядають, як знущання над самим собою. 
Під час одного з Алікових шабашів Віка змінює своє ім’я (називає справжнє?) на Віру. Дереш ніби мимохідь зачепив серйозну тему імен. Але — немов обпікся, чи злякався — тут же її покинув. 
На фестивальному гулянні увага взагалі не спиняється, лиш запам’ятовуються якісь напівміфічні учасники фесту. Хіпі, що нагадують кочових царів, панків та інші неформалів, зображених Дерешем, важко перенести з Шипота в повсякденне існування — надто габаритно вони розцяцьковані. Ніби й живуть тут серед Карпат все життя і раз на рік проводять фестиваль.

Дереш дуже майстерно передає атмосферу, тло на яке ставить своїх героїв. Природа та її містичність все ж таки дуже добре вдаються авторові.

Кінець у книжки настає несподівано. Текст просто обривається на одному з поворотів сюжету. Перше питання по закінченню : «А що, це все?». Складається враження, ніби Дереш просто обламався писати далі. На закінчення додав кілька фраз Л та V, які ледь виринають з пам’яті — і все.

Очікувалося від Дереша щось значно сильніше й продуманіше, ніж ця суцільна темрява в похмурій палітурці. Адже до нього давно приклеїли ярлик літературного вундеркінда, тож і очікують книг на відповідному високому рівні.