Справа для велетнів
Іспано-уругвайсько-аргентино-німецький фільм «Велетень» — наочний приклад того, як робити просте та гарне кіно.
Кремезний парубок на ім’я Хар (Горасіо Командуле) охороняє супермаркет. Ніч за ніччю вдивляючись у монітори, вартовий помічає нову прибиральницю Хулію (Леонор Сваркас). І закохується.
Надалі, власне, бачимо, як виявляє свої почуття цей сором’язливий гігант. Він перетворюється на янгола-охоронця дівчини, пильнує кожний її крок, не потрапляючи їй на очі. Роман без слів, історія кохання без обіймів, без поцілунків і навіть без освідчень. У картині взагалі обмаль діалогів, а як звучить голос Хулії, чуємо аж наприкінці.
Нехитра й прямолінійна форма, обрана режисером Адріаном Бінієзом, найточніше пасує сюжетові. Кохання не терпить зайвої балаканини, метушні, штучного надриву. Ба більше, у часи, коли найменша ділянка нашої реальності перебуває у фокусі численних камер, інакше бути не може: почуття складаються зі спостереження. Тривалі паузи, не заповнені ані словами, ані діями, підпорядковуються повільному, але добре прописаному і невпинному ритмі картини.
Командуле — саме той виконавець, який потрібен для такої ролі, ідеально відповідає амплуа вернидуба з дитинячою натурою, трохи смішного та зворушливого. Варто бачити, як він по-хлоп’ячому пританцьовує під хеві-метал у душовій, або як бавиться зі своїм малим племінником у комп’ютерну гру, або як вештається по вулицях, переслідуючи об’єкт свого обожнювання; разом із тим необхідні для ролі емоційні вибухи даються йому так само легко, як буденна стриманість. Хоча «Велетня» моновиставою, звісно, не назвеш — увесь акторський ансамбль цілком гідний.
Зроблене з майстерною простотою, це кіно недарма дістало «Срібного ведмедя» на торішньому Берлінському фестивалі, поступившись лише подібній за настроєм, так само латиноамериканській (Іспанія — Перу) стрічці «Молоко смутку». Форуми класу Берлінале доволі чітко констатують напрям розвитку кіна як такого. Поява й успіх фільмів на кшталт «Велетня» свідчать про те, що, зробивши величезне коло, пройшовши через метафізичні пошуки, постмодерністські імморалістичні експерименти, спокуси невмотивованого насильства, кіномистецтво вертається до своєрідної нової-старої невинності. А втім, на відміну від екранного реалізму півстолітньої давнини, кінематограф «нульових» більш ліричний: його герої люди незаможні, та для них важливіше не виживання, а близькість одне до одного. Бо можна подолати будь-яку кризу, можна бути сильним, а ось віднайти свого єдиного чи свою єдину — то таки діло для справжніх велетнів.
