120 сторінок ніжності

Власне рецензія на «120 сторінок Содому» (література, не політика! Любителів майонезу і перцю прохання не турбуватися!)

Він походив від равликів,
бо тіло його увесь час
вислизало з моїх пальців,
а кроки до мене
здавалися надто повільними.

Вірші про кохання однієї людини до другої. Кохання не знає меж і не робить розрізнень: старе як світ, завжди актуальне послання, котре так чи інакше містять у собі тексти, що склали квір-антологію «120 сторінок Содому. Сучасна світова лесбі/гей/бі література».

Про це нове видання київської «Критики» писали переважно, як про подію політичну, загострюючи увагу на скандалах, що їх намагалися влаштувати нацистські погромники під час львівських та київських презентацій. Про власне літературні якості книжки говорилося набагато менше, що є, на мою думку, несправедливим.

Звичайно, сама назва може збити з пантелику, а то й вивести з рівноваги деяких представників «моральної більшості». А втім, це, здається, усвідомлений жест, котрий можна потрактувати і таким чином: кохання, загнане у гетто, оточене ненавистю, просто кидає свій вирок назад, у суспільство, яке підтримує катів і тюремників.

Але якщо незашорений читач захоче мати перед собою зріз актуальної, найсвіжішої світової літератури, то кращої книжки годі й шукати. «120 сторінок Содому» — першокласна збірка любовної лірики у віршах і прозі. Звичайно, там є еротичні моменти, однак вельми стримані, і, в цілому, це – той рівень літератури, коли не важать ані стать, ані інтимні уподобання автора. Процитовані вище вірші одного з ініціаторів та співупорядників антології запорожця Олеся Барліга, чудово передають панівні мотиви книги — перебування на непевній дистанції притягання-відштовхування, постійне чекання, гра бажань і гра з долею, непритлумлений біль, щемка меланхолія.

Я не допоміг тобі,
хоча остання скриня
була нашою.
Я вчасно сховався
за власним мужнім рішенням.
Я там стояв,
плакав у вікно
і дивився тобі услід,
як секундами
тікали вздовж вулиці роки.

(Штефан Офенбехер, «Остання скриня»)

Багато віршів у «120 сторінках» — про неможливість воз’єднатися з Іншим та бодай хоч якось наблизитися до нього чи втримати його біля себе. Інколи це схоже на пісні про кохання, а інколи сягає висоти екзистенційних узагальнень, бо Інший завжди є і найбільшим надбанням, і найбільшою втратою. Нема різниці, хто це — Він чи Вона: ніжності для Нього чи Неї завжди забагато і завжди не вистачає. І саме тому ніжність ховається за різкою інтонацією, навіть криком, але також і за іронією: з огляду ще й на це назва збірки, ота шокуюча «содомічна» маска, здається якнайточнішою.

А вміння дивитися за маску, бачити крізь неї — властивість людей розумних.