Володимир Пахолюк: «Я кидався портфелями у своїх учнів»

Гурт «Хамерман знищує віруси» було створено у 1996 році в місті Суми. На сьогодні це дует у складі Володимира Пахолюка (тексти, вокал) та Альберта Цукренка (музика). За час свого існування гурт устиг завоювати скандальну популярність, яка ґрунтується на використанні міцних слів та відбірного сумського суржику, який легко може дати фору навіть видатному представникові жанру Подерв’янському.


За зізнанням Володимира Пахолюка, практично на кожному концерті виникають проблеми з деякими глядачами, котрі вважають за необхідне після виступу набити артистам морду. Творчість гурту характеризується високим інтелектуалізмом та зверненням до тяжких ідей, які не кожна психіка здатна витримати, через що і виникають подібні конфлікти.

Зустрілися ми з Володимиром Пахолюком у його помешканні біля київського ботанічого саду. Розмовляли про проблеми освіти, книжки, фільми та ще дещо.

- В Сумах ти багато разів казав, що до Києва перебиратися не маєш жодного наміру, мовляв, тобі і так гарно. А потім я дізнаюся, що ти вже працюєш у Києві. Як так сталося?
З того часу нічого не змінилося, я й досі вважаю, що в Києві мені робити нічого. Але обставини склалися так, що навалилося все зразу: ремонти, бажання щось більш-менш нормальне кидати собі у кишки… Ну і ти знаєш, як у Сумах жити і працювати: коли ти працюєш чи думаєш, що працюєш завзято, а на виході отримуєш якусь дулю з маком. Я б не переїхав ніколи до Києва, але мені зробили дуже вигідну пропозицію. Чим я можу виправдовувати себе, так це тим, що я хоча б трішки відрізняюся від усіх тих сумчан, які їхали у Київ за кращим життям, їхали вони від того, що в Сумах їм було робити нічого. Мені в Сумах було чим займатися. В мене там була дуже класна робота, дуже класна компанія друзів, стопроцентна творча реалізація, усе там було: батьки, сауна по п’ятницях на заводі імені Фрунзе, могилка собаки… Але одночасно з’являлися якісь фрусти, пов’язані з тим, що ти вже дорослий і треба заробляти якусь копійку… Коротше, я піддався на всі вмовляння і поїхав у Київ. В Сумах я працював у газеті, яка виходить раз на тиждень, і там був один ритм, тут я працюю в магазині [англ., журнал], що виходить раз на місяць, це взагалі лафа, шара, булки розслабив… Це небо і земля порівняно. Те, що я там робив за тиждень, тут я роблю за місяць.

- Тобто в тебе ритм життя вповільнився порівняно з Сумами?
Що ритм життя змінився, я сказати не можу, але що навантаження стало меншим – так.

- У більшості з тих, хто переїжджає до Києва, навпаки…
Розумієш, у чому ексклюзивність ситуації: я приїхав уже на готове місце, я не шукав, не бігав тут, не оббивав пороги, не розказував усім, який я класний. Мене вже взяли, я приїхав на готовеньке все, дали нормальну зарплатню, я сиджу, витрачаю гроші на DVD і віскі. Тобто жирний Вова Пахолюк…

- Ти працюєш заступником головного редактора чоловічого гламурного журналу. Чи не виникає на роботі проблем з огляду на специфіку твоєї творчості? На сцені ти співаєш матюки і роздягаєшся, а на роботу приходиш – пристойний хлопчик Вова…
Мені ніколи не доводилося вдягати маску – ще починаючи з того моменту, коли я пішов працювати вчителем у школу. Уже тоді всі знали, що у Вови є якась група. Я тоді ще в директора відпрошувався, щоб поїхати на «Червону руту». Хоча ніхто не мав уявлення, що то за група і що вони співають, але всі знали, що група у Вови є і він ходить ото такий кучерявий придурок, ніби не від світу цього, творча особистість… Хоча коли я працював сторожем у парку, ніхто не цікавився, хто я і де я реалізуюся. Коли працював у «Данкорі» [сумська газета], про це знали всі. І як прийшов уже сюди, тут теж це питання не виникало, тому що мій начальник, тобто редактор, перед тим, як працювати в Києві, працював редактором в журналі «НАШ», ми з ним познайомилися на концерті. Тобто таких проблем у мене немає і, я думаю, що їх і не може бути.

- Це щодо роботодавця, а щодо читача? Наприклад, якийсь читач дізнається, хто насправді редактор його улюбленого журналу…
Ми зараз усі говоримо про якісь демократичні цінності. Наприклад, нікого не дивує, що мер Берліна – гомосексуаліст, так само як і мер Парижа… Особисте життя – це особисте життя, хто чим займається, це його персональна справа, і туди нехай ніхто не лізе. Це мій світ, і як хочу, так і дрОчу.

- Але у школі проблеми все-таки були. Це ж автобіографічна пісня «Вигнали із школи за то шо забухав»? Тільки ходять чутки, що вигнали тебе за те, що ти одного разу прийшов на випускний у сукні.
Ну це вже справді чутки. У сукні я ходив до інституту, таке було…

- До речі, ти ж історик?
На історичному факультеті тоді відкрили таку дуже модну спеціальність «історія та англійська мова», в результаті я не знаю ані історії, ані англійської мови… А у школі я викладав англійську... Так ось коли в мене був період пошуку ідентифікації, коли активно рвало дах через підлітковий тестостерон, я ходив в інститут у сукні, волосатий і з дитячим ранцем, червоним таким, там Ніцше валявся. А в школі – ні… Треба ж знати, що у школі я два рази працював. Перший раз було ще коли я навчався в інституті і думав, що в такий спосіб зможу закосити від армії. Бо тоді тих, хто працював у сільській школі, в армію не забирали. У мене була така фобія, я дуже не хотів в армію, тому що знав, що там відпєтушать такого артиста дуже швидко, і прийдеш звідти моральним калікою… Вранці я ішов у школу, потім через ліс в інститут. Все в тебе класно, не напружує особливо, дітям по потилиці, хук зліва, мовчки, все нормально. Але раз стався такий випадок, я не знаю, що мене смикнуло, я вирішив поголитися під нуль. Я прийшов туди лисий, і це викликало такий шок у тій школі, що мене вже перестали тоді сприймати як нормальну адекватну молоду людину, всім стало зрозуміло, що це фрік якийсь… Потім почалися такі проблеми, типу, ми зараз зірвемо тобі урок. І там довелося дати по голові якомусь сину тракториста… А ще були два брати-близнюки, хворі на епілепсію, їх ненавиділи всі вчителі, то був кошмар. Ще нормально, якщо один хворіє, а один у школі, але коли збираються удвох, то все – уроку ніякого немає... І вони до мене приходили і влаштовували цирк. Одного разу в мене вже терпець урвався, і я за одним бігав по школі, плював йому у спину, а він від мене тікав. Портфелями я в них кидався…

- Це як у твоїй пісні «Я приїхав до школи, від**здив дитину»?
Так, але то був інший хлопець, він був нібито нормальний, спокійно сидів, а потім щось його почало плющити і він давай конкретно мене діставати. І я йому… Ну так, трішки. Сильно не можна бити… Але вигнали мене зі школи не за це… Навіть не те щоб мене вигнали, я написав «за власним бажанням». Я зрозумів, що від армії зможу закосити якось по-іншому – і пішов. Просто мені створили такі умови, що працювати там далі я уже не міг. Потім я пішов працювати у міську вечірню школу, де навчались малолітні хулігани, котрі перебували на обліку в міліції, а дєвочки робили мінєт за три рублі на вокзалі…

- І тобі?
Ні, я ж був учителем. Мені було кому робити… Школа тоді гриміла, був великий шкандаль, бо відома газета «Ваш шанс», в якій, до речі, одного разу з’явилася замітка про те, як на цукрозаводі вкрали 4 тонни цукру, і в якості ілюстрації поставили фотографії Depeche Mode у шкірянках і чорних окулярах. Фоторедактор, лошара, проморгав. І вийшла стаття «Вони вкрали 4 тонни цукру». Оце був перфоманс. Так от, ця шановна газета написала про те, як випускниці другої вечірньої школи роблять мінет… У нас було спеціальне педзасідання з цього приводу, розбирали, хто ж там і по скільки, може, там демпінг якийсь… Пригод було багато… Хлопці драп курили просто перед школою, двигалися по вені в параші, прямо на уроках виходили… Але стосунки з дітьми у мене були нормальні, я їм пояснив, що, хлопці, ви не підсираєте мене, я не підсираю вас, всі живемо класно, я вам ставлю трійки, і буде в нас такий симбіоз.

- З того часу в тебе значно збільшилася кількість грошей. Гроші дають щастя? Що вони дають?
Стопудово, що щастя вони не дають. Це сто процентів. Що вони дають? Я маю слабкість нормально поїсти. У Сумах у Вови було прізвисько Желудок. Він ходив по гостях і там усіх об’їдав. Тут на зарплату, яку я отримую, можна щодня поправлятися без проблем. Гроші – це навіть не свобода, це просто певний рівень свободи, коли ти можеш собі дозволити якісь речі, без яких ти, звичайно, проживеш, але з ними краще – все. Далі, в мене є слабкість купувати кіно. Коли я приїхав у Київ, у мене на першому етапі була проблема самотності і відчуження. Я з цим реально стикнувся, і в мене був такий братан Петрівка, куди я приходив, тарився на 100 баксів і лежав потім тиждень дивився.

- А книжки?
Книжки – все! Книжки, після того, як школу закінчив, пішли. Ну там було, впарювали мені Генрі Міллера почитати, Берроуза. Книжки зараз не котуються взагалі. Хіба що недавно прочитав Джона Лоджа «Райські новини», супер книжка, поемчик такий чудовий, коли тобі і лав-сторі, і купа інформації про католицизм, там була тема священика з кризою віри. Як цукерка у фантик загорнута… Проковтнулась аж бігом. А взагалі не вау, не вистачає в мене часу і терплячки на книжки.

- Група «Хамерман знищує віруси» сумського періоду і група зараз… Які успіхи?
Ніяких успіхів у групи, які можна було б пов’язати з моїм переїздом, немає. Частіше виступати в Києві ми не стали. Мало того, група за весь час свого існування в плані організації концертів була на пасивних ролях. Ми ніколи не хворіли концертами, ніколи їх не організовували. Приходили чи дзвонили якісь люди, пропонували умови, ми або погоджувались, або посилали. І таких людей було дуже багато, тому ми активно гастролювали. А коли я сюди переїхав, вони якось позникали. Хоча згодом усе вирівнялося. Ось зараз після недавнього виступу у Дніпрі Інтернет гудить, запрошення сиплються. Які ще успіхи? Альберт [другий учасник дуету] теж переїхав до Києва, випустили альбом.