Вони з майбутнього. Із чийого?

Російський фільм наробив галасу в Україні, навіть ще не вийшовши в прокат.

Тим часом у дискусії про те, варто чи ні випускати цей опус — «Ми з майбутнього-2» — на екрани, загубилися деякі важливі деталі, зокрема – щодо того, хто робив фільм, а також — хто відмовився в цьому брати участь.

Основний сюжетний прийом відомий. Так, в першій частині четверо «чорних археологів» з прізвиськами Борман (Данило Козловський), Чуха (Дмитро Волкострелов), Череп (Володимир Яглич), і Спирт (Андрій Терентьєв), що займалися незаконними розкопками на місцях боїв Другої світової, в реальності потрапляли на передову влітку 1942 року. Далі глядач міг спостерігати за процесом перевиховання безпринципних молодих людей, які, здійснюючи подвиги в лавах Червоної армії, стають великими патріотами. На цей пропагандистський виріб можна було б і не звертати уваги, бо такого добра в російському кіновиробництві вистачає, але продюсери, отримавши прибуток більше 3 млн.дол. (при бюджеті 5 млн.дол.), вирішили зняти другу частину.

І ось вже четвірка в помітно зміненому складі займається шляхетнішою справою: бере участь у грі-реконструкції подій Другої світової, цього разу — в Західній Україні. Місце дії надто красномовне з урахуванням нинішніх російських політичних реалій, так що розвиток подій передбачити неважко: молоді українці своїх однолітків не люблять, розмахують фашистським прапором, та ще й пиячать, не те що російська надлюдина. Ну а потім, природно, двох українців і двох росіян викидає в 1944-й, прямо в пазурі до кровожерливих бандерівців. Людожери з тризубцями на кашкетах хочуть прибульців негайно розстріляти, але подібно до бога з машини втручається Червона армія, і далі все розвивається накатаною сюжетною стежиною перековування юнацтва в бойових умовах.

Цікаво те, що з чотирьох акторів, які виконували головні ролі в першій частині, в продовженні залишився лише один. Чухи і Спирту на екрані немає, а головного героя, Бормана, замість Козловського грає Ігор Петренко.

Причини таких дивних, як для успішного проекту, трансформацій недавно прояснило незалежне російське видання The New Times. Про те, що відбувалося довкола зйомок, журналістам розповіли актор Данило Козловський і його агент Дмитро Савельєв.

Обидві частини «Ми з майбутнього» продюсувала компанія «A-1 Kino Video», останні сім років керована такою собі Людмилою Кукобою. Компанія в основному працює за держзамовленням, назви продуктів говорять самі за себе: документальні серіали «Зброя Росії» і «Все золото Росії», фільм «Російський бокс». А ось, власне, розповідь Савельєва про зустріч з керівництвом компанії (далі всі уривки з інтерв’ю цитуються за текстом в The New Times):

«Серйозно я до цього (ідеї продовження. — Д.Д.) не ставився. Проте в лютому минулого року мені телефонує знайома асистентка по акторах і радіє з приводу того, що ми з нею попрацюємо разом, тому що її покликали кастинг – директором на «Ми з майбутнього-2». Я обережно зазначив, що нічого про проект не знаю. «Вважатимемо, що дізналися зараз, — заявила вона. — Сценарій вже готовий. Сюжет чудовий, діалоги дотепні, і головна думка дуже важлива: ми й українці — братські народи, ділити нам нічого». «Хороша думка, — погодився я. — А що з персонажами відбувається?» — «З колишніх залишаться Борман, Череп і медсестра Ніна». — «Стривайте, яка Ніна? Вона ж загинула». — «В тому й річ, що вижила, і це одна з головних пружин дії». Тут я попросив швидше мені цей сценарій прислати. Отримую його, читаю і жахаюсь: потворна і драматургічно безпорадна суміш дешевої мексиканської мелодрами, псевдопатріотичної агітки та злої антиукраїнської карикатури. Знаю, що потім асистентці влетіло від продюсера Кукоби: навіщо, мовляв, послала перший, ще сирий варіант? Недавно я подивився готовий фільм: явна нісенітниця в ньому дійсно вичищена. Скажімо, зник епізод, де Борман під час війни потрапляє в полон до українців-фашистів. Конвоїр веде його на допит, підштовхуючи в спину дулом автомата, і по дорозі цікавиться: «Ти комуніст?» — «Швидше, демократ, — відповідає йому Борман і після паузи додає: — В повному розумінні цього слова». Спасибі, що не сказав «суверенний». А втім, навіть після сценарної «чистки» українські персонажі — відгодований студент-націоналіст і шмаркатий мажор — на початку фільму з’являються якимись людськими покидьками. До фіналу вони трохи виправляються, але виключно під благотворним впливом бездоганних російських парубків з міцною ідейною платформою. Я вже не кажу про те, що у фільмі як пропагандистський прийом використовуються націоналісти з дивізії «Галичина», які розстрілюють мирних співвітчизників, а у вільний час підкріплюються салом і горілкою. Загалом, подужавши сценарій, я переправив його Данилу, не приховавши від нього гидливих відчуттів. Він, прочитавши його, сказав, що брати участь в цьому категорично відмовляється».

Козловський, зі свого боку, допускав, що проект може його захопити. Коли прочитав сценарій, думку змінив:

«Переді мною був вульгарний, неталановитий текст з сюжетом, що розвивається проти всякої логіки, до того ж приправленим ксенофобією. У мене не було ані найменшого сумніву в тому, чи брати участь в цій «грі».

Грати в «шедеврі» відмовилися Дмитро Волкострелов і Андрій Терентьєв, а також виконавці ролей другого плану Ігор Черневич і Данило Страхов.

Проте найбільш показова частина всієї історії була попереду. Незабаром — в кінці лютого торік — продюсери запропонували Савельєву зустрітися. Подальше варто того, щоб процитувати без змін:

«Я /.../ приїхав на «Мосфільм», там сиділи Кукоба і дві її помічниці. «Дмитре, — почала Людмила Сергіївна, — мені сказали, що Данило відмовляється працювати на нашому проекті. Вам це відомо?» — «Зрозуміло, — кажу, — адже я його директор». — «Що ви з цього приводу думаєте?» — «Те ж саме, що і він. Ми разом приймали це рішення». — «Ваші аргументи?» Я пояснив продюсерові, що Данило не встигає за термінами: Малий драматичний театр (керівник — відомий російський режисер Лев Додін. — Д.Д.), де він служить, якраз випускав спектакль «Повелитель мух», і зйомки, що передбачалися в травні, в Білорусії припадали на час передпрем’єрних репетицій в Петербурзі. «Якщо вас непокоїть театр, Швидкой зателефонує Додіну, і ми все владнаємо, — знову взяла слово Людмила Сергіївна. — Дмитре, я покликала вас на серйозну розмову. Ви читали сценарій?» — «Саме собою», — відповів я. «Ви розумієте, які люди замовили нам фільм?» — «Маю деякі припущення». — «Вам зрозуміло, що цим людям не відмовляють? Вони цього не зрозуміють. Ці люди не знають слова «сіквел» і не повинні його знати. Вони і хто такий Козловський не знають. Його прізвище стало їм відоме з однієї причини: він знімався в першому фільмі. Отже, має (в російському тексті інтерв’ю — «должен». — Д.Д.) зніматися і в другому». — «Перед ким зобов’язаний (в російському тексті — «кому должен?». — Д.Д.), Людмила Сергіївна?» — «Має, Дмитре! Прем’єра призначена на осінь (тоді були такі терміни), напередодні виборів в Україні. Ви взагалі розумієте, які часи настають?» — «Які? Сподіваюся, ви не маєте на увазі тоталітарні». — «Саме вони! — несподівано ввірвалася в розмову одна з помічниць Кукоби, яка до того напружено мовчала. — Як реакція на той безлад, який коївся в країні в дев’яності роки!» У цей момент в кімнату ввійшов середнього зросту чоловік у костюмі. Сів в далекому кутку за стіл і почав свердлити мене очима. «Це Дмитро, директор Данила Козловського, — пояснила, вказуючи на мене, Кукоба. Той, що увійшов, кивнув і тихо, мовби ледаченько, промовив: «Ви тут, звичайно, можете обговорювати що хочете. Але кіно має бути зроблене. І воно буде зроблене». Встав і вийшов з кімнати, не попрощавшись. «Хто цей пан?» — поцікавився я. «Вважайте, що представник замовника, — відповіла Кукоба, і продовжила. — Розумієте, Дмитре, фільмів зараз знімають мало, а буде ще менше. І всі будуть такі, як наш. Отже відмовлятися — означає залишатися взагалі без роботи. Крім того, Козловський може перекреслити свою кар’єру. Якщо він сам цього не розуміє, то ви розуміти мусите». — «Сподіваюся, це не погроза?» — запитав я. «Ні. Дружнє попередження».

Звичайно, все, що відбувалося, мене вразило. Я почав злитися. Приховувати причини небажання мати справу з проектом вже зовсім не хотілося. «Людмило Сергіївно, невже ви не розумієте, що актор просто не хоче зніматися у вашому фільмі? І ніщо не змусить його це зробити». — «Навіщо змушувати? — здивувалася Кукоба. — Данило має щиро захотіти. І ваше завдання як директора йому в цьому допомогти». — «До речі, він член «Єдиної Росії»? — поцікавилася раптом інша помічниця. «Ні», — відповів я. «Значить, вступить. Я б попросила вас не квапитися з відповіддю і ще раз подумати». Я сказав, що рішення остаточне. На цьому ми попрощалися».

Гадаю, всі читачі, які хоч трохи жили при Радянському Союзі, зараз можуть відчути гостре дежа-вю. Обов’язкове партійне членство, прочухани по партійній же лінії, безіменні командири кінематографа, такі собі пани в штатському із свердлячим поглядом. Одним словом, совдепія у всьому її блиску.

Найприкріше не це. Російські актори, на яких можуть натиснути, яким дійсно можуть знищити кар’єру, проявили твердість, той же Козловський наголосив: «мені така торгівля переконаннями огидна». А ось чим пояснити участь у цій дешевій агітці двох відомих українських виконавців, які мають більш, ніж знакове прізвище Ступка? Адже і Дмитра, й Остапа точно ніхто в обійми до Кукоби і компанії не гнав. І з голоду вони не вмирають. І вже точно ні перед ким не зобов’язані таке робити.

Остап Ступка свою згоду пояснив тим, що в Україні не знімають кіно, давши одному з вітчизняних телеканалів невиразний коментар:

«Все ж треба працювати. Ти актор, ти маєш працювати. А всі ці ідеологічні нюанси — хто кому...»

І як же пояснити начебто дорослій людині, що ці самі «нюанси» взагалі-то визначають долю, як особисту, так і професійну. І що якщо Дмитро і Остап хочуть жити в тому майбутньому, яке проектують для мільйонів людей замовники Кукоби, — то це, звичайно, їхня особиста справа. Але хай не тягнуть в цей новий 1984 рік свою країну.

кадр з фільму: Остап Ступка (зліва) у ролі бандерівця-людожера