Вистава «Жінки»: пошуки поза реалістичною логікою, що дають зрозуміти базові речі

Такі базові речі, які потрібно усвідомлювати ціле життя, а можливо для цього одного життя і замало, - міркує режисер Олег Драч. Для нього джерелом істинних знань про любов, віру, релігійність, божественне, батьківщину, рід постає сама людина, її внутрішній світ.

– Кожна людина є унікальним космосом, – каже Драч. – Для того щоб, наприклад, зрозуміти своє місце в житті треба мати відвагу ставитися до життя як до речі, яка може в кожну секунду закінчитися. Це теж є основне правило імпровізації. Для того щоб імпровізувати в грі на сцені, перед глядачами, треба мати відвагу і знати, що в будь який момент це може завалитися , це може не вийти...

Як актор, Олег усвідомлює акторську потребу в режисерській довірі, в більшій свободі.
Імпровізація і є такою свободою.
– Актори не підперті режисером, – зазначає режисер. – Якимось готовими формами, на які вони можуть обпертись, сісти на них, сподіваючись, що режисерська робота їх понесе так, як човник хвилі. А вони просто кинуті у воду, вони борсаються, вони пливуть...

 Сцена оздоблена різнорідними пляшками з водою, бутлями. Стіну з дверима, через які виходять герої ( часом вистрибують, виїжджають на роликах чи вибігають) естетично завішано целофаном. Він же лежить на підлозі, в ньому ж постають і персонажі : в целофановому персні, фартухах, спідницях, бантах та з мобільним телефоном у целофановому чохлі. Найекзотичніше – калюжа в целофані підвішена над сценою. В неї під кінець вистави потрапляє персонаж, якого зіграла жива рибина. Після вистави вона на деякий час там залишається, вимушено позуючи перед фотокамерами.

Щодо інших героїв, то їх придумала французький драматург Женін Вормс (але не повністю – ми ж пам’ятаємо, що темою є імпровізація, і ще – частину монологів написана самими акторами), і всі вони, крім одного, – жінки. Жінки, які розкривають свої характери, емоції, почуття. І чоловік, котрий періодично являє себе прожекторам, наче ці переживання підкреслює. Актори здійснили велику роботу, за що їх необхідно назвати. Це: Галина Стефанова, Стефанія Бродська, Наталка Кардаш, Наталка Яновська, Павло Цибок. Керував проектом та займався режисурою, як ми вже згадували Олег Драч. Художню форму витворив Володимир Карашевський. Костюми на плечах Ольги Новикової. За звучність звуку відповідав Володимир Данилевський, а світлість світла - Євген Копйов.

Після прочитання цієї статті дехто сказав: «Я не зрозумів про що вистава... Тобто взагалі, пройшло мимо...» В принципі та вистава ні про що. Я якось намагався на це натякнути заголовком, але, мабуть, дуже тонко вийшло. І ні про що не в негативному сенсі, а в дуже навіть позитивному. Тому що дійство піднімає такі внутрішні пласти, про які подекуди не здогадуєшся. Але це все на рівні інтуїтивних відчуттів – як про це можна писати?

На завершення маю спеціальне застереження для тих, хто планує відвідати цю виставу в Державному театральному центрі ім. Леся Курбаса – безтурботно посидіти не вдасться. Актори постійно йдуть на контакт з аудиторією: пропонують скоштувати яблуко, цікавляться ставленням до риболовлі, просять хором кричати кумедні репліки. Мене особисто поглядом та жестами зваблювала одна з персонажок, а коли я почервонів і почав її фотографувати, щоб приховати це, вона кинула: «Так, фотографуйте мене, фотографуйте». Приємного вам перегляду!