«Як я провів цим літом» (Олексій Попогребський, 2010)
ДУЕТ НЕПРАВИЛЬНИХ
ДУЕТ НЕПРАВИЛЬНИХ
Фільмувати мінімалістичні кінокартини на кшталт російської «Як я провів цим літом» — річ набагато важча, ніж може видатися. Так, ніби нічого екстраординарного: два метеорологи, старший Сергій, молодший Павло, відбувають останню зміну на далекій північній станції перед консервацією об’єкта. Але насправді оця малобюджетна єдність місця, часу і героїв не лишає ані шпаринки для будь-яких відволікаючих трюків: неможливо сховатися ані за масовкою, ані за декораціями, ані за спецефектами, найменший фальш буде видно відразу.
Режисер Олексій Попогребський і прославився як автор таких негучних, але тонких, глибоких драм. Свій перший фільм «Коктебель» зняв у співавторстві з Борисом Хлєбніковим частково на території України. Для нової картини Олексій знайшов найліпші компоненти: написав цікавий сценарій, а головне — залучив висококласного оператора і двох чудових артистів. Саме вони й нагороджені «Срібними ведмедями» на останньому Берлінському кінофестивалі: оператор Павло Костомаров — за визначний внесок у мистецтво, Сергій Пускепаліс та Григорій Добригін — як найкращі актори.
Зйомки Костомарова — атмосферні, майже акварельні, створюють необхідне візуальне середовище, показують природу, яка живе цілковито власним життям, настільки ж чарівливим, наскільки і чужим людині. Літо чи зима, сонце чи віхола, мерехтіння океану чи туман завдяки камері Костомарова складаються у справжню симфонію барв.
На цьому величному тлі й розгортається драма двох. На початку виглядає як звичайна побутова історія, аж доки Павло не приймає з великої землі радіограму з дуже поганою новиною для Сергія. Ось тут і починається гра-двобій характерів. Пуспекаліс робить Сергія зовні суворим, навіть непередбачуваним, але добрим у душі чоловіком: ота неправильна назва фільму — то спересердя сказане ним Павлові, неуважному практикантові-недотепі. Павло-Добригін, навпаки, виглядає слабким і незрілим, але парадоксально спроможним на мужнє рішення.
Попогребський вміло інтригує глядача: після драматичної зав’язки сюжет розвивається майже як справжній трилер, напруга сягає апогею, але згодом історія повертає у спокійніше, проте все одно несподіване річище. В житті немає однозначно правильних рішень, так само як і в розмовній мові більш ніж достатньо отаких кострубатих, неправильних фраз на кшталт тієї, якою названо фільм. Але й не завжди вимощений добрими намірами шлях до пекла — просто бути людиною інколи пекельно тяжко. Ось таке послання у цьому російському фільмі, одному з найпомітніших за останні роки.
Що ж до України, де такі картини фільмувати б і фільмувати, то наші кінематографісти віддають перевагу чомусь іншому. Вочевидь, доведеться таки залучати режисерів із-за кордону. Що, власне, вже й почалося — і не без успіху.
Дмитро Десятерик
