«Донецька історія» Якоба Пройса

Донецька історія Якоба Пройса почалася з президентських виборів 2004-го. Чи парламентських 2007-го. А, може, якихось інших українських виборів, позаяк вибори в Україні – це такий перманентний стан, як дощ у Лондоні чи землетруси в бідолашній Японії. Протягом тих виборів Якоб – міжнародний спостерігач від організації «Репортери без кордонів» – уперше відвідав Донбас. Що цікаво, маючи за плечима кількарічний досвід життя в Росії, знання російської мови і пострадянських реалій, Якоб Пройс вирішив знімати кіно саме тут, в Україні, і саме про Донецьк.

Власне, сам автор говорить про враження від Помаранчевої революції та від способів її висвітлення у європейських ЗМІ. Надто монохромним, на його думку, було показане на Заході українське політичне протистояння – так, наче це була боротьба білого з чорним, абсолютного добра з абсолютним злом. Приблизно в той час і виник задум впритул познайомитись з життям мешканців сходу України, спробувати зрозуміти їхню мотивацію, зрештою, показати життя шахтарів «як воно є», без купюр, але й не згущуючи політичних фарб, одне слово, зняти чесний фільм, своєрідний соціальний зріз корисний як для самих українців, так і для тих європейців, котрі досі не в змозі відрізнити Україну від Росії або тих, чиї знання обмежуються трикутником «Chornobyl – Shevchenko – Orange Revolution».

Чесність – найсильніша, напевно, риса «Донецької історії». Ніхто нікого не прикрашає і не вигороджує, не робить висновків стосовно того, що добре, а що погано. Прості люди, шахтарі шахти «Путіловская», Саша, Володя, Люба та їхні родичі, показані у своїй наївній простоті. Вони ходять на роботу, на футбол, обговорюють справи, лузають насіння, п'ють горілку, танцюють. У цьому їхнє життя і їхня правда. Комусь це здається смішним, комусь печальним. Кожен говорить за себе. Говорить за себе і Микола Левченко (просто Коля у фільмі) – представник іншого Донецьку, того обмеженого кола «особливо наближених до імператора» осіб, які не спускаються в забій і не мізкують над тим, як вижити, маючи дві тисячі гривень на місяць. У Колі є лексус, мотоцикл, модний прикид, білявка-наречена (з тих, які мовчать, оскільки розуміють, що їм краще мовчати), є простора квартира з роботами Макіавелі на стінах і страшенно дорогими меблями, позбавленими художнього смаку (с). Люди штибу Колі вирішують макрозавдання і випромінюють впевненість у майбутньому навіть попри те, що на дворі – кінець двотисячних, а отже, «помаранчеві» ще при владі.

«Коля був гранично відвертим зі мною – зауважує Якоб. – Аж доки не зрозумів, що фільм може йому нашкодити...»

Не дивлячись на футбольну назву, фільм не тільки і не стільки про футбол. «Завжди є зв'язок між бізнесом, спортом і політикою» – стверджує один зі слоганів «Донецької історії». Справді, говорячи про Донецьк, важко не згадати про футбольний клуб «Шахтар» або «інший Челсі», як асоціативно називає його Якоб (асоціація, на мою думку, не надто вдала, позаяк Лондон, на відміну від Донецька – місто з одним з найвищих у світі рівнем життя). Футбольна тематика – одна з домінантних у фільмі, але тут, як і в політичних питаннях, автор продовжує дотримуватись тактики уникання гострих кутів. Футбол в «Донецькій історії» – не стільки вид спорту, скільки суспільне явище. Простий вболівальник бачить у футболі емоційну розрядку і спосіб відпочинку, «непростий» – зручний інструмент маніпуляції суспільною думкою. Про все це головні герої фільму говорять з властивою їм відвертістю.

«Політично це дуже важливо, – погоджується Микола Левченко. – Перемоги «Шахтаря» відіграють важливу роль в підтримці Партії регіонів».

Важко назвати «Донецьку історію» на сто відсотків документальним кіном. Анімаційні вставки, дотепні коментарі за кадром, побудоване здебільшого на позитивних емоціях спілкування між головними героями роблять фільм великою мірою розважальним. І в цьому є великий успіх картини, адже для того, щоб перетворити її на життєвий опис сірих шахтарських буднів, перемежованих «чорнухою» і «битовухою» (особливо на контрасті з сяючим костюмованим Колею) було достатньо одного необережного кроку.

Фільм корисний для перегляду як у Києві, так і у Львові, Європі (як не крути, 2012-й не за горами) і, в першу чергу, в самому Донецьку. Якщо й може існувати якась об’єктивність в оцінках реального життя Донбасу, то вона тут, у цьому фільмі, в якому речі показані такими, якими вони насправді є.