Ярина Якуб‘як: «Вмикаю львівське радіо – і враження, що надворі все ще 1999 рік...»

 Ярина Якуб’як, вокалістка тепер уже й справді мертвого «Мертвого півня»,  знана також як радіоведуча Дзвінка Гуцул  знову гостює у Львові. Каже, після еміграції намагається відвідувати рідне місто майже щороку. Та цього разу приїхала не лише з родиною – чоловіком Марком Андрейчиком та трирічним сином Матвієм, а й з проектом «Їжак», який свого часу базувався у Львові, а сьогодні відновив творчість у Сполучених Штатах Америки. Нещодавно цей легендарний рок-гурт відіграв концерт у львівській  «Квартирі 35».

За словами Марка Андрейчика, який є засновником і учасником гурту, коли він приїхав до Львова 1993 році, то зійшовся з музикантами, з ними найчастіше бачились на каві. На той час у нього в Америці уже був гурт «Кавун», але страшенно хотілося працювати ще більше з українською тематикою. А вже незабаром виявилось, що українські друзі, з якими Марко  вирішив спробувати помузикувати, були рок-зірками і дуже талановитими людьми.  У першому складі «Їжака» на басі грав Олег «Джон» Сук з «Півнів», на барабанах – Сашко Каменецький з «Плачу Єремії», на альті – Тарас Чубай, Ярина співала, Місько Барбара теж, Роман Чайка на гітарі грав і ще Любко Футорський, один із засновників «Мертвого півня».

Сьогодні гурт живе у Америці і продовжує переспівувати старі і творити нові пісні, а музиканти «Їжака» – це хлопці, з якими Марко грає вже 20 років…

– Роджер Бодайн, наш басист, фактично мене навчив як носити комбік, де медіатори класти, все, – розповів Марко. – Він легенда філадельфійської рок-музики. А з Крищином я грав в «Кавуні» і граю дотепер. Дев’яносто відсотків наших пісень – українською мовою. Існувала така група «Lюк» з Харкова, я переклав текст пісні «Ти ще чекатимеш» на слова Сергія Жадана англійською і написав свою музику –у нас цілком інакша пісня вийшла. Плюс є тексти нові, які я написав. Нові наші пісні я зібрав під назвою Crossing Дунай.

– Ярино, на початку 2000-х у інтерв’ю ви казали, що у Канаді «альтернативи» немає, бо немає до чого її створювати, натомість ваш – проект – альтернативний…

– Сьогодні важко сказати до чого наша альтернатива, принаймні в Україні, – каже Ярина Якуб’як. – Можливо до того, що ми – змішана і цікавозібрана група,  в основному завдяки Маркові, українцеві народженому у США, який зробив докторську дисертацію з української літератури і цікавиться усім, що українське. Це вже своєрідна альтернатива бодай до тих гуртів, які працюючи тут чомусь дивляться на Схід чи на Північ в пошуках натхнення. Це наша альтернатива на даний час. А щодо американців, то їм просто цікаво те, що ми робимо. Для них кирилиця – це справжня «абабагаламага». Вони її зовсім не розуміють. А якщо ще й виконання у національному колориті,  то взагалі…

– Ви казали Канада підтримує нацменшини, на відміну від Америки, яка тільки кричить про любов до них. То чому ви з комфортного Торонто переїхали у «американську» Філадельфію?

– Ми не те, щоб переїхали. Марко – корінний філадельфієць. Просто вибрав торонтський університет для отримання докторського ступеню а я склала йому компанію протягом тих років. Якщо ж говорити про мене, то я ніколи не планувала емігувати нікуди.  Просто так сталось, що Марко народився на іншому континенті. Після його захисту ми обоє повернулись до Америки. Тепер ми знову у Філадельфії. Взагалі у нашій історії ніхто ніколи не може зрозуміти всієї цієї плутанини з переїздами  і чому там задіяно стільки країн… (сміється)

– Про українську спільноту у Філадельфії є окремий розділ у Вікіпедії. Ви з нею якось співпрацюєте?

– Марко колись таки добре підмітив про нелюбов українців до міста, як такого, – продовжує Ярина. – Саме тому є дві речі, які добре єднають будь-які хвилі української еміграції, на жаль, і дотепер: це расизм і складність паркування у місті. Це дві точки, де вони знаходять повне взаєморозуміння, у решті випадків – це майже повне непорозуміння. Українські емігранти найчастіше тікають з міста в село. Ми ж живемо в місті і намагаємося підтримувати там українську присутність, показувати людям що Україна це не тільки вишиванки-віночки-шаровари. Звісно є українські центри, при яких є, наприклад, садочки чи бібліотеки, але, знову ж, вони переважно розташовані на околицях... Натомість, майже у центрі міста, біля славетного Art Museum, у колишньому українському кварталі є український клуб, у якому Марко влаштовує зустрічі з письменниками чи привозить українських музикантів…

– Чим нині займаєтеся? Знаю, що на початках навіть «бухгалтерського хліба» спробували….

– Коли ми повернулися у США після року перебування у Львові (2005-2006), Марко завершив писати монографію у Гарвардському університеті. Це були неймовірно цікаві чотири місяці перебування у Кембриджі для нас обох. Мені пощастило – я робила певну роботу для університету пов’язану з перекладом чи редагуванням. А коли ми повернулися до Філадельфії… Мене завжди цікавив ресторанний бізнес. А точніше його кістяк.  Говорячи банальною комерційно-меркантильною мовою мені було цікаво скільки грошей можна заробити з кожного стола від часу відкриття до часу закриття ресторану. Тож зараз я працюю в одному з мережевих ресторанів – на усі Штати таких всього 35 – він вважається одним з найкращих у своїй категорії. Це стейкгаус з надзвичайно високим рівнем обслуговування.

– «Надзвичайно високий» – це як?

– Це коли хтось з персоналу  проходить попри столик і чує уривок з розмови на кшталт : «Боже, якби я хотіла випити….» або «почитати газету», а за кілька хвилин бажаний напій чи преса вже стоїть-лежить на столі, навіть якщо його немає у меню. Це дуже цікавий досвід. Свого часу, всередині 1990-х я напросилась працювати офіціанткою у львівський клуб «Вавілон ХХ», де активно вводила усілякі новшества… 

– Тобто у Америці музикант – це так само радше хобі… 

– Наша ритм секція – це медбрати. Басист опікується важкохворими, ударник -  у реанімації. Ми навіть колись жартували, що групу треба було назвати «Медбрат». Принаймні тепер як хтось впаде зі сцени, не дай Боже, то є кому нас врятувати. 

– Повернімося ще до теми ресторанів. Кажуть у американців немає традиції готувати їжу вдома…

– Та ні, це стереотипи. Вони готують вдома і чим далі тим більше. По-перше, це цікаво. По-друге, це дешевше, а економічно скрутні часи зараз скрізь. По-третє, з’явилось стільки кулінарних теле-шоу, що це вже доходить до маразму. Ми ж завжди любили готувати. Маркові щоправда українська кухня не дуже смакує, хоча у Львові їсть як не в себе. Філадельфія зараз подібно як і Львів починає виживати за рахунок індустрії обслуговування. Нас не було у Львові два роки і за цей час тут виросло стільки нових кафейок, ресторанчиків, пабів, барів. Загалом помітно багато яскравих добрих змін. Незмінним залишилось лише радіо… Вмикаю – і таке враження, що нікуди не їздила,  а на дворі знову 1999 рік.

– Що не так з львівськими радіохвилями?

– Зашорені і скуті страхом спробувати щось нове. Я цього не можу зрозуміти абсолютно. Всі так багато говорять про відсутність слухача, що я вже маю мозолі на язику на цю тему. Свого часу мені вдалося зробити рубрику «Свіже м'яско» на «Львівській хвилі», але й її мені паскудно зарубали, залишивши записку на пульті – «Програму «Свіже м'яско» знято з ефіру». Тогочасні директор і музичний редактор виявилися хлопами без яєць настільки, що побоялися сказати мені цю «новину» в очі..

– Колись ви сказали, що «Мертвий півень» мусить вмерти і ось після понад 20-років музикування він таки вмер…

– Ну я ж казала! Я про це дізналась від Богданки Неборак у фейсбуці. Тоді я зопалу відкоментувала це як: «От що стається з групою, яку покидає жіноче начало – їй наступає чоловіче кінчало». Звісно мені шкода за групою, але ж нічого не притягувалось за вуха. Усе що сталось – сталось досить невимушено, хоча і з дозою смороду. Я особисто ні за чим не шкодую і сподіваюсь хлопці теж. Все що відбувалось і відбулось з групою – було прекрасне включно з цим паскудним кінцем. Сподіваюсь, що не буде викопувань трупів, і ексгумацій – це вже нікому не треба. Група зробила своє, випустила непогану кількість добрих альбомів, певну кількість не дуже добрих. Я не люблю, коли групи повторюються і тут йдеться не лише про «Півень». Як на мене виконавець, замість робити кавери чужих чи власних пісень, повинен поїхати на море відпочити і потім написати щось нове. Я переконана, що після певного віку треба зійти зі сцени або перепрофілюватись. Нехай люди пам’ятають тебе таким яким ти був у розквіті, а не таким коли почав розкладатись.

Фото Олі Вишні