Жанна Куява: «Почуваюся, як на татовій гойдалці»

Літературна братія радо прийняла до своїх лав нашу колежанку, спеціального кореспондента СіДу в Києві Жанну Куяву. Варто сказати, що літературний старт нашої журналістки був вельми вдалим: роман «Нічниця», який уже побачив світ, здобув спеціальну відзнаку «Коронації слова» «За ексклюзивний жіночий твір». А цьогоріч новий роман молодої письменниці «Із меом полин» увійшов до п’ятірки лідерів літературного конкурсу!

«Сімя і дім» щиро вітає Жанну з успіхом, зичить їй незрадливої музи та запитує про дещо цікавеньке…

– Давно знаємо тебе як талановиту журналістку. А як почуваєшся у новому амплуа – письменницькому?

– Чесно? У мене відчуття, ніби гойдаюся на татовій гойдалці, яку в дитинстві він чіпляв до великої старої груші, що стояла перед вікнами хатини нашої «хотешівської», як ми її називали, бабусі Єви, бо була у нас іще золота «датинська» баба Дуся. Царство їм обом Небесне! Навідували ми бабу Єву не так часто, як хотілося б, але чомусь, коли йдеться про якийсь невидимий внутрішній страх, то згадую саме те захопливе й водночас боязне гойдання. Тато добряче мене розколихував: здавалося, ось-ось торкнуся самого неба! Ноги проймали дрижаки, серце калатало-вискакувало, – боялася, що не втримаюся й випаду, але зовні цього побоювання так і не виказала жодного разу. Вдавала з себе впевнену та щасливу. Ось що почуваю, коли чую запитання про письменство. І боюся, і тішуся, як та дитина на гойдалці. Проте мені дуже віриться, що коли вже стала на таку стежку, то це неспроста.   

– Яке воно – залаштункове життя богеми? Тобі комфортно «плавати» у літературному океані?

– Дуже комфортно! Річ у тім, що до письменницького товариства я втрапила ще будучи журналісткою. Коли переїхала до Києва, за що завжди дякуватиму рідній газеті «Сім’я і дім», зокрема шеф-редактору Іванові Феодосійовичу Корсаку, який запропонував стати представником нашого видання у столиці, то отримала можливість ходити на зустрічі з письменниками, слухати їх, захоплюватися ними, читати їхні твори і писати на них відгуки. Саме любов до читання книжок сучасних авторів допомогла мені пізнати саму себе. Зрозуміла, що отой літературний «океан» – це і є те, про що кажуть «своє», «рідне», «близьке», «комфортне». Із самого початку зрозуміла, що ніде так добре не почуваюся, як на книжкових заходах, у письменницькому товаристві. Згодом потоваришувала з деякими письменницями, й вони запропонували спробувати написати щось своє. Сама я ніколи не наважилася б на це...  

– Коли дізналася, що твою «Нічницю» номіновано на відзнаку «Коронації слова», якими були перші емоції?

– Не повіриш, але коли мені зателефонували з «Коронації», першими були слова: «Як? Чому? Я ж не планувала нічого вигравати!» (Сміється, – О.Г.) Я велика боягузка, коли йдеться про різкі зміни. Так було з моїм переїздом зі Старої Вижівки, де працювала у районній газеті, до Луцька. Плакала й хвилювалася, коли переїжджала до столиці… Це тому так, бо завше переживаю, що не впораюся, не виправдаю ні своїх, ні чиїхось сподівань. Тому коли почула про коронаційну відзнаку, одразу занепокоїлася, що нове літературне життя виявиться до мене не дуже прихильним. Але не все так страшно, як здається… :)  

– Чи є у героїв твоєї «Нічниці» прототипи в реальному житті?

 – Прототипи, звісно, є. Але не можу сказати, що пишу про конкретних людей. Усі образи в романі – збірні. За життя мені пощастило зустрітися з багатьма дивовижними жінками, почути неймовірні історії, поспостерігати за непересічними долями. Всі ті, про кого пишу, це люди, яких годі забути. Адже завжди сприймала світ на емоційному рівні, до всього дослухалася серцем… 

  – Твій новий роман «Із медом полин» цьогоріч знов здобув високу відзнаку «Коронації». Поділишся, про які неймовірні вибрики долі у ньому йдеться? Коли побачимо його на полицях книгарень?

 – «Із медом полин» – це твір, який, на мою думку, геть інакший, як «Нічниця». Єдине, що поєднує обидві книжки, – це тема села, моя велика любов до цієї місцевості та… до старості. Можливо, це дивно звучатиме, але змалку найбільше любила слухати гутірку літніх людей. Як тепер бачу: у печі палахкотить вогонь, баба Дуся сидить на ослінчику, обрізує картоплю, напроти неї, на твердім табуреті, – сусідка Прузина. І поки триває ота жменька вільного після вигону корів на пасовисько часу, вони обговорюють вчорашні новини. І хай як хотілося б мені, малій, удосвіта поспати, чуючи голоси на кухоньці, я виповзала з-під теплої перини й чимчикувала слухати «бабусівські» оповідки. Мені й тепер видається, що більше, аніж знали і вміли ці наші мудрі й талановиті жіночки, не знатиме й не вмітиме вже ніхто і ніколи у світі. Тому в новій книжці, яка, до речі, невдовзі має з’явитися на книжкових полицях України, читачі побачать трохи іншу Жанну Куяву. А головне – вони згадають, а, може, й упізнають у моїх героїнях молодих себе, своїх поруг, золотих бабусь і мам… Комусь співчуватимуть, а когось, певна річ, засуджуватимуть… Якось уже казала, що доля сільської жінки, чи то молодої, чи в літах, часто має присмак гіркого полину. Однак кожна має щось, що солодить те її життя, наче мед. Про це мені й хотілося повідати.

– Не хочеться запитувати про щось банальне на кшталт творчих планів. Та все ж таки – не повірю, що зараз ні над чим не працюєш...

– Найчастіше, що тепер роблю, то це прошу в Бога розуму й наснаги для творення отого нового. Третій роман, напевне, теж буде інакшим від двох попередніх. Пишу його поволі, бо наразі багато віддаюся «говорінню» й популяризації двох попередніх книжок. А ще ж роблю свою улюблену журналістську роботу! Аби лишень час на все…

 Цього разу мені захотілося написати про те, як ми почуваємося, коли розчаровуємося у людях, яких ідеалізуємо. Що почуває донька, яка дізнається правду про свою «ідеальну» маму? Які терзання охоплюють закоханого хлопця, що стикається зі справжністю дівчини, яку боготворив?.. Мабуть, це поки все, що можу розповісти.

Запитувала Оксана ГОЛОВІЙ, газета "Сім'я і дім"