Зоряний пил (Stardust)

В часи, коли Мерлін вже заснув, а Гаррі Поттер ще не народився, в маленькому англійському селі з дивною назвою Стіна, одного сільського парубка, Трістана, британська Оксана послала... ні, не за черевичками, які носить цариця, а за зіркою, що впала з неба. Впала вона в країну магії Грозовія, яку від села відділяла стіна. Ходити туди було небезпечно – там блукали дивні створіння, жили страшні відьми, а кожна миша могла виявитись зачарованим принцом.

Та Трістан, до нестями закоханий в сільську красуню, довго не роздумував і вирушив на пошуки зірки. Ти паче винагорода за це – рука і серце коханої. Але хлопець не знав, що зірку, крім нього, шукатимуть ще три могутні відьми, які пам’ятали зародження світу, та четверо братів, претендентів на престол Грозовії.

Казкові сюжети сучасні кіносценаристи вигадувати не вміють – майже усі фільми такого роду є екранізаціями літературних творів, і так само майже усі вони виходять набагато гіршими за своє першоджерело. Так трапилося і цього разу – «Зоряний пил» є кіноадаптацією однойменної казки сучасного письменника Ніла Геймана. Він відомий тим, що деякі його твори продовжують давню традицію братів Грімм та Шарля Перро. Ті, кому пощастило в дитинстві читати оригінальний текст цих казок, без цензурного редагування, пам'ятають, як разюче вони відрізнялись від того, що дітям почали підсовувати потім, турбуючись про їхню вразливу психіку, – оригінальні казки огортала готична атмосфера. Там сестрам Попелюшки мати сокирою «підрівнювала» ноги під кришталеву туфельку, а в дім трьох ведмедів залазила не маленька дівчинка, а зла стара баба, яку потім ведмеді закинули на шпиль церкви, «де її можна побачити і зараз». Але свого часу редактори та видавці вирішили, що не варто такого читати маленьким діткам, і нехай краще до ведмедів прийде дівча, а сестер та мачуху Попелюшки зовсім необов’язково осліплювати та висікати різками, краще – запросили їх пожити в палаці. А казки таких авторів, як Гейман, стали називатися творами «для дорослих» і випускатися в одній серії з Чаком Паланіком та Джоном Кінґом, хоча «дорослого» чи «альтернативного» в його творах не більше, аніж в «Гаррі Поттері».

Звісно, коли пішли чутки про екранізацію «Зоряного пилу» Геймана, у мене виникли підозри, що нічого доброго з цього не вийде – на відміну від книг, цензура на великих екранах давно захопила все в свої руки, і запланований рейтинг «Дітям до 13» не віщував нічого доброго. Другим фактом, який ще більш насторожив, стало те, що режисером, і за сумісництвом головним сценаристом, буде Метью Вонн – один з когорти тих «спеціалістів», які не лише крутяться біля кіно, а й рано чи пізно вирішують взяти в його створенні безпосередню участь. Колись Вонн був звичайним продюсером і фінансував стрічки Гая Річі. А потім Мадонна вмовила свого чоловіка зняти фільм „Віднесені морем” з нею в головній ролі. Хто слідкує за кінематографом, той пам’ятає, що «Віднесені морем» стали одним з найгірших фільмів року, після цього дороги давніх друзів, Річчі та Вонна, розійшлись, і наступний фільм про ввічливого наркоторговця «Листковий пиріг» Вонну довелось не лише фінансувати, але й знімати. Результат вийшов непоганий для свого жанру (кримінальний бойовик), але Вонн чомусь вирішив, що тепер він може все і спробував відразу взяти приступом Еверест – отримати місце режисера «Людей Х – 3». Там йому відмовили, а от із «Зоряним пилом» – таки пощастило. Але знімати кримінальні бойовики – це одне, знімати ж казки, та ще й такі специфічні для нашого часу, – абсолютно інше, для цього потрібен неабиякий хист і повага до першоджерела. У Метью ні першого, ні другого не виявилось – «Зоряний пил» вийшов не лише вихолощеним задля низького рейтингу – «Дітям до 13», позбавленим майже усієї похмурої атмосфери, наявної в книзі. Вонн, як і багато його колег, вирішив, що жартувати він вміє набагато краще за Геймана, і взагалі – у Ніла невірно розставлені акценти, тому у варіанті Вонна половина книжки відправилась «під ніж», натомість один маленький епізод, який в оригіналі займав сторінку, виріс до масштабів третини фільму, забезпечивши його кінцівку ще більш специфічною за готичну атмосферою – трансвестійно-гомосексуальною. Звісно, роль була капітана Шекспіра (це, мабуть, був реверанс в сторону захоплення Нілом Гейманом особою Шекспіра, якого він навіть використовував у своїх книжках, як героя – щоправда в інших книжках) зіграна Робертом Де Ніро відмінно, але так і не з'явилось нормального пояснення, для чого вона була взагалі? Хіба що для того, аби підготувати головного героя до вирішальної, абсолютно безпорадно доточеної до оригінального сюжету, битви?

Взагалі, питання акторської частини теж досить болюче. Так, якщо Де Ніро, О'Тул та Пфейффер виглядають у своїх ролях просто чудово, то Чарлі Кокс – вже посередньо, а «похмурий» Септімус – взагалі смішно. Що стосується другого головного героя – зірки на ймення Івейн, яку спробувала зіграти Клер Дейнс, то тут взагалі програш по усім параметрам – замість ніжної, романтичної зірочки вийшла ще одна подружка чергового Джона Коннора. Цього разу їй потрібно було не цілий фільм кричати від страху, а з іншими акторськими завданнями вона, на жаль, через брак акторської майстерності, впоратися не змогла. Особливо не вдалися актрисі ті моменти, коли її героїня намагається передати романтичні почуття під час свого монологу про кохання.

Дуже шкода, коли справу псують люди, які не мають до її виконання хоч крихти хисту – після провальних «Братів Грімм», на яких, до речі, «Зоряний пил» виявився дуже схожим, хотілося пережити хоч щось схоже до тих емоцій та відчуттів, які викликали старі дитячі казки. Натомість, нам подали суміш «Ерагона» без драконів, дитячої страшилки про «Бугімена» та притчі про складне життя «геїв» у ворожому середовищі.

«El sueño de la razón produce monstruos» – розум, приспаний цензурою та гонитвою за грошима, продовжує породжувати дивних потвор. Залишається примарна надія, що хоча б «Кораліна» та «Беовульф», які за творами Геймана зараз екранізуються Генрі Селліком та Робертом Земекісом, вийдуть більш якісними та приємними для перегляду фільмами. На що ж ще залишається сподіватись?