«Доріан Грей»: чорна душа в ідеальній обгортці

Історія вічно юного красеня Доріана Грея – це трагедія однієї душі. Краса, що дарує біль і несе за собою смерть. Символічне віддзеркалення людського єства в портреті, що протягом життя трансформується з досконалої й чистої краси в огидне обличчя жаху. Обличчя гріха. Обличчя смерті. Історія вічної насолоди, що не має нічого спільного зі щастям.

Вічна молодість і незнищенна краса не варті нічого, якщо засинати й прокидатися з глухою порожнечею всередині. Яскрава обгортка, заради якої продано душу. Такою ж яскравою обгорткою можна назвати найновішу екранізацію безсмертного роману Оскара Уайльда. Обгортка красива, та від самої цукерки я очікувала більше смаку. 

Туманні лондонські вулиці, прекрасні декорації аристократичних будинків безумовно є перевагою фільму. Містична похмурість кадрів передає готичних дух історії. Проте в іншому проступають типові біди екранізацій. Сюжет фільму в багатьох моментах дуже далекий від літературного оригіналу. Взагалі-то, це – невеликий недолік. Невідповідності сюжетних деталей легко можна пробачити. Найбільшим же недоліком «Доріана Грея» як екранізації дуже відомого роману є невідповідність героїв літературних та персонажів фільму. Всі ці суперечності вкупі несподівано змінюють сприйняття суті твору, деформуюють історію уайльдівського Доріана Грея в якусь сповідальну оповідь наївно обдуреного лондонського хлопчиська. Вся відповідальність за гріхи Доріана перекидається на плечі Генрі, що втілює в історії образ змія-спокусника. Проте в іншій історії зі змієм-спокусником ніхто не наважується захищати Єву. Адже роль спокусника в усіх історіях одна – перевіряти на чистоту наші душі.

А найдивніше й найнеприродніше у фільмі – це кінцівка. Похмура готика в останніх хвилинах стрічки безслідно розчиняється в колоритних кадрах з фільмів жахів. Ніякого потворного постарілого трупа поряд з ідеальним портретом, в яких мала би бути зображена вся трагедія проданої душі. Тільки згорання в пекельному полум’ї під моторошні крики монстра-барельєфа, що виліз з палаючої картини. Якась голівудська вийшла кінцівка. Від англійців я чекала менше яскравих спецефектів і більше глибини.

Бракувало також зв’язку Доріана і портрету. І взагалі епізодів з картиною було дуже мало. Болісний зв’язок всесильної краси і відчуженої чорної душі так і не вдалося відчути.

Сибілла у фільмі показана поверхнево й епізодично, хоча в історії дала початок довгій трагедії Доріана. Бен Барнс, який втілював у кінострічці Доріана Грея, звичайно, – солоденький красунчик і написану для нього роль зіграв дуже непогано. Однак його солодкості часом було забагато. Це перетворювало Доріана з холодного незворушного красеня на розгубленого симпатюльку. 

Стрічка сподобається тим, хто любить яскраві обгортки.