Креденс: Хочеш жити по-людськи – бери до рук палицю!

Всю історію незалежної України було в тренді сварити та насміхатися з її кіна. Каюся, особисто іронізував з «Той хто пройшов крізь вогонь» навіть більше, ніж зі славнозвісної «Штольні». При цьому маємо в Одесі добру традицію: щороку збиратися на фестивалі, дивитися українську картину середнього рівня і сподіватися, що от вже завтра все зміниться і буде багато якісного вітчизняного кіно продукту. Бо ж можемо, коли хочемо. Ще ми згадуємо народне: вода каміння точить, – тож візьмемо як не якістю, то хоча б кількістю, яка врешті має таки у щось перерости. З кожним роком кількість картин, що створюється на теренах України, збільшується. Цьогоріч дійсно якісних картин було знято стільки (аж чотири), що навіть виникла можливість створити на ОМКФ повнометражний національний конкурс.

Незважаючи на те, що більшість кінематографістів України не вірить у чесне розподілення державних коштів на кіно, часом ми стикаємося із тим, що можемо побачити реалізацію цих грошей на великому екрані. Три роки тому режисер Валентин Васянович переміг у пітчингу від Держкіно та отримав гроші на зйомки фільму. У 2012 глядачі ОМКФ дивилися його роботу «Звичайна справа», яка хоч і була сповнена іронічного осмислення українського сьогодення, проте не витримувала жодної критики, позаяк надто вже це близько до нашого життя.

Картина «Креденс» є великим особистим кроком режисера. Він нікуди не ховається від буденних реалій, що зазвичай є основою сюжету більшості сучасних вітчизняних фільмів; ці проблеми мурашок в банці неймовірно остогидли ще на рівні мас-медіа, тож дивитися про це у кінотеатрі є чимось близьким до брутального соціального мазохізму. З іншої ж сторони, Васянович наділяє героя якостями досить нетиповими для пересічного українця. Важко жити чесно, передусім по відношенню до самого себе, тому що світ, і ми самі, за це карає. Проте перед нами саме такий герой. Орест терпить покарання світу: починаючи з притрушених тещі зі свекром, нахабного колеги за оркестром, рагуля судді, який вважає, що йому все можна, і закінчуючи креденсом, з якого й починаються всі біди героя . Він терпить, і живе підкреслено правильно, як зазвичай в дитинстві вчать поводитися батьки. Якби всі жителі нашої країни були такими, ми б ніколи не жалілися на інших та жили у повній злагоді. Проте, поки не сталося такого перевтілення, герой продовжує терпіти. І він це робить доти, доки просто не зривається. Тоді замучена чесна людина просто бере палицю і вирішує всі свої проблеми, після чого викидає клятий креденс з балкону. 

Як каже сам режисер: Герой просто хоче жити по-людськи, а щоб так жити, треба взяти до рук палицю, бо рагулі не розуміють інакше… Лише таким чином герой стає господарем в своїй хаті. Тим не менше, складається враження, що глибинна метафізика українського кінематографу просто таки суперечить геппі-енду. Хіба що та сама «Штольня», яку ніколи не змучаться сварити, мала позитивну розв’язку: друзі мертві, проте музика грає, тож можна братися за руки та стрибати полем… Гарного епілогу не сталося і цього разу. Фінал відкритий, хоч і відверто нахабний у своїй іронії.

Пластичність мови та емоційних реакцій, як і впізнаваність проблем та бажань, змушують ідентифікувати себе з персонажами. Довгі статичні плани камери не тільки не змушують сумувати (це тому, що картина вибудувана майже як п’єса), а й навіть створюють певну атмосферу неперервності. 

Глядачі дуже тепло прийняли картину, називаючи її то дивом, то проривом... Можливо, це щось на зразок першої ластівки нової кінематографічної політики, можливо навіть передвісника змін. А може це чергова поодинока спроба щось змінити. Проте ж вода каміння точить. Чи не так?