Люди як пил

Фільм «Пил» (Росія, творче об'єднання «Свои 2000») довго йшов до свого глядача. Кіно зняте в 2001 році групою ентузіастів, що добули на зйомки 3000 доларів та запросили єдиного в стрічці профі-актора Петра Мамонова. Врешті на відеокамеру було знято стрічку, яка багатократно окупилася та виявилася хітом незалежного кіно. Знімальна група – Сергій Лобан, Марина Потапова, Дмитро Модель та інші – самі не знали, взявшись за «безуспішну справу», що вийде в результаті їхніх творчих потуг. У підсумку, однак, вийшло розумне, насичене психоделікою та не без фантастичного елементу кіно. Так, малобюджетне – але як «нове слово» російського кінематографу воно цілком себе зарекомендувало.

Сюжет нескладний. Простий московський хлопець 24-х років Олексій, який живе з бабусею, страждає від ожиріння та працює на нудній роботі. Єдина відрада – хобі, виготовлення моделей літаків. Це пролог. Сам екшн – далі за сюжетом: ФСБ, що ставить незрозумілі й небезпечні експерименти над отакими «простими хлопцями». Віртуозний стьоб над усіма можливими сектами – як іронічне сюжетне відгалуження. Гранітоїди-правозахисники, що цікавляться тільки сенсаціями й не здатні побачити людину під маскою «жертви системи». Ексцентричний професор гінекології, що штовхає промови про порочність роду людського...

Фільм – приклад того, як за допомогою уведення фантастичного елементу в буденне життя будується весь сюжет. Маємо фантастичне припущення – експеримент. Що буде з людиною, яка глибоко не любить себе й своє тіло, яка цілком залежить від «життєвих обставин», якщо її зробити на кілька хвилин гарною та сильною? Правильно. «Ломка». Головного героя немилосердно «глючить» протягом фільму, разом із ним «глючить» і глядача, що спостерігає ламану картинку та слухає дивні навколомузичні звуки, що награються на синтезаторі.

Фільм насамперед буде неприємно дивитися тим, кого так само будить щодня о 7 ранку бабуся... мама, тітка зі словами «Алееешенька... (Сашко, Петя, Вася), йди сосисочки їсти!». І так, починаючи зі шкільних років і доти, доки не помре суб'єкт гіперопіки – бабуся, тітка або який інший родич.

У фільмі немає жодного позитивного персонажа. Всі 2 години екранного часу спливають і зникають у пострадянській безпросвітній реальності до болю знайомі пики – закомплексованого головного героя, його сусіда, що прийшов «пожерти на шару», всесильних СБУ-шників... пардон, ФСБ-шників, лікарів, бандитів і професійних опозиціонерів. Постійний великий план, за словами авторів, застосований через неможливість зняти по-іншому, але він дуже вписується в картину. Дивитися на обличчя героїв неприємно – але вони взяті просто з повсякденних реалій. Хулігани на «тачці» зі своїми «тьолками», професор медицини, що зневажає всіх людей, одутлий головний герой, який одержує нездорове задоволення від своєї приниженості й залежності, а ще від безневинного хобі та Петросяна, що звучить десь на фоні... Злі й жорстокі навіть учні школи для глухонімих, здавалося б, самою природою призначені для гуманності та поваги один до одного. А закоханий хлопчик у парку Перемоги виявляється просто тупим кобелем, що захищає свою самку від Олексія, нездатного нікого скривдити.
Єдиним життєрадісним персонажем у фільмі лишається, крім безликих клубних тусовщиків і тусовщиць, дівчина-психоаналітик, що цілує головного героя, аби вилікувати його від «проблем» психічного характеру. Власне, завдяки їй Олексій робить перший у житті радикальний вчинок – погрожує дівчині вбивством, щоб довідатися побільше про свій «принцип задоволення». Але й у випадку психоаналітика автори дають ясно зрозуміти, що й вона стане такою ж обивателькою, як і всі, залишаючись частиною все того ж жлобського суспільства.

Про техніку зйомки. Значний «пересвіт» деяких кадрів та у цілому сіра картинка – здавалося б, технічні недоліки фільму. Однак вони цілком компенсуються продуманою та «рваною» операторською роботою. Як пояснює режисер, він спеціально прибрав з відеоряду всі відтінки жовтого – і одержав мінімалістську картинку мегаполісу під назвою «Москва та її мешканці».

Сакраментальне питання, що звучить із вуст студентки психфаку – «Як тебе можуть полюбити, якщо ти сам себе не любиш?» – варто поставити собі багатьом юнакам і юнкам, які зіштовхнулися одного разу із приниженням та не мають сили волі, щоб вийти з порочного кола. Комплекс неповноцінності породжує прагнення насолоджуватися своїм залежним і упослідженим становищем – і це найстрашніше, і це яскраво показано в «Пилі». Головний герой навчається через «ломку» і прагнення знову пізнати задоволення – хоча б дрібне й тілесне, хоча б на кілька хвилин – робити перші у своєму житті усвідомлені й незалежні вчинки. Чи вдалося це йому до кінця – питання залишається відкритим. В усякому разі, фінал фільму так і залишився неясним.

Так, «ми хочемо змін». Але, вмістивши в титри цей слоган «Кіно» кінця 80-х, автори фільму так і не дали зрозумілого рецепту, як вийти з повсякденної сірості. Як стати людиною, здатною протистояти «людям у сірому», що вкрадливо питають «Ти Батьківщину любиш?», героєм, здатним вийти за рамки кола «робота-дім»? Напевно, фільм «Пил» – лише привід поміркувати над цим питанням. Кожен знайде відповідь сам.