«Меланхолія»: Дива приречених
Режисер: Ларс фон Трієр
Актори: кірстен данст, шарлота ремплінг, шарлота генсбур
Студія: Zentropa Entertainments
Прем'єра: 18.05.2011
Кінці світу мені сняться вже достатньо давно, щоразу після сильного стресу. Можу сказати, що страшно – лише вперше, а далі звикаєш. Мабуть, саме через ці сни мені було так цікаво подивитися «Меланхолію» Ларса фон Трієра – дізнатися, як настає кінець світу в його снах.
Апокаліпсис від планети на ім’я Меланхолія, що раптом запросила Землю до смертельного танцю, – це дуже гарно, від першого і до останнього кадру. Сонце у мареві, жовтувате вінтажне освітлення на полі для гольфу, яке м’яко відтіняє білосніжну піну весільної сукні головної героїні. Нічне сяяння на небі одночасно двох місяців, яке віщує катастрофу.
Трієр світлом ніби відміряє та розмежовує час, що лишився до кінця. Кінця світла, кінця світу. Все це – ефектний антураж для психологічної драми, що розгортається у житті двох сестер у виконанні Кірстен Данст та Шарлоти Ґенсбур.
Куди так швидко зникає безтурботність головної героїні Жюстіни? «Ти брехала нам!» – докоряє їй її сестра Клер, і ми не дізнаємося, про що саме була берхня – про щастя чи про невимовний сум. Напевне, це дійсно не важливо, бо розвиток усієї дії фільму визначає не знання, а передчуття.
Очікування невідворотного – страшніше за фінальну розв’язку. Саме це очікування стає тим єдиним, що здатне надати сенс життю героїв. Витріть їм сльози, заберіть від них страх смерті, і що їм лишиться? Сімейні негаразди, чвари, випадкові зв’язки.
Весільний лімузин безуспішно намагається розвернутися на непридатній для таких машин сільській дорозі. Жюстіна-Офелія біжить до річки, плутається у сукні, шкутильгає та грузне підборами у м’якому дерені.
«Вас звуть Бетті?» - «Ні, не Бетті.» - «Не переймайтеся щодо цього!»
«Страви за столом треба передавати лише зліва направо, зліва направо!»
«Я ненавиджу вас та вашу Компанію»
«Може нам сісти на веранді? Запалимо свічки, будемо пити вино, коли все це станеться… Мені хотілося б, щоб все було…пристойно.»
«Життя на Землі—це зло. Про нього ніхто ніколи не буде жалкувати», – втішає Жюстіна свою сестру.
Як би добре не вдався Кірстен Данст образ Жюстіни, але головна роль у стрічці відведена, все ж, не їй, а смерті. Смерті на ім’я Меланхолія. Вона то ближче, то далі, манить та дражнить. Саме смерть своєю близькістю створює для кожного із героїв той самий момент істини, коли втрачається будь-який сенс брехати собі та оточуючим. Меланхолія – це перевірка на міцність звичних масок, гра на вибування. Так, із цим випробовуванням впораються не всі. Смерть завжди виграє, і навіть наймайстерніших гравців заскочує зненацька.
«Тато сказав, що якщо ця планета підійде зовсім близько, то нас нічого не врятує.» - «Він забув одну важливу річ – чарівну печеру.»
Будувати курінь з поспіхом обструганих гілок за мить до глобальної катастрофи – це маленьке диво у світі, де магії вже давно не було місця. І коли нічого більше вдіяти вже не можна, то лишається тільки взятися за руки.
Особисто мені, як не найбільшому шанувальнику масових заходів, більше до вподоби думка про те, що кінець світу для кожного буде свій, персональний. Але і в цьому випадку хочеться, щоб коли це станеться, було, кого взяти за руку. Адже якщо на диво сподіватися не доводиться, то потрібно створити його власноруч.
так, кінець має бути саме таким – з фантастичним небом над головою. і якщо мені справді випаде можливість померти завдяки якісь заблукалій кометі, то хотів би останні хвилі свого життя провести десь на висоті, на якомусь оглядовому майданчику і можливо вмерти дещо раніше – від споглядання дивовижного видива.
думаю, якби дивилась цей фільм сама і потім не говорила про нього, він так би й залишився для мене загадкою. я би ніколи більше про нього не думала. а тепер ще раз читаю і ще раз згадую, що насправді нічого дивного нема у поведінці героїв, все тонко, точно і правильно.