«Найголовніший бос»: люди, що грають в ігри

«Homo ludens» – перша і найсильніша асоціація до фільму Ларса фон Трієра «Найголовніший бос», який сам режисер назвав «комедією». І це таки комедія, що б не казали глядачі й кінокритики. Це «Людська комедія». Кінофарс, де кіно – життя, а життя – гра.

Для мене фільм є ілюстративною енциклопедією до праці «Homo ludens» нідерладського історика й теоретика культури Йогана Гейзінги. «Людина, що грає» – це не лише про головного героя фільму, актора-невдаху, якого запрошують зіграти роль найголовнішого боса в історії продажу маленької данської IT-компанії ісландським бізнесменам. Грають працівники, які вперше побачили свого «найголовнішого боса». Грає справжній бос, для котрого найважливіше – залишатися ззовні білим пухнастим кроликом, якого всі люблять, і водночас підступним й корисливим таємним начальником, якому найважливіше отримати з чужої праці й доброти фінансовий зиск.

А головна «людина, що грає» – сам Трієр. Він бавиться своєю режисерською владою, як і персонаж-актор, якому справжній бос дає красномовне ім’я Свен (в мене асоціації лише із комп’ютерною забавкою, де «забавляється» вівцями чорний кучерявий баран – і тут знову гра). Він бавиться традиційними уявленнями про кіно, бавиться людьми, з їхньою обмеженістю. Бавиться картинкою, подаючи кадри начебто в документальному фільмі, що знімався прихованими камерами.  Трієр знімав фільм за допомогою вигаданого ним способу – Automavision. Камера в цій технології «сама собі оператор», а ракурс випадковим чином обирає комп’ютер, а не людина.

Простий, на перший погляд, сюжет – також суцільний ігровий майданчик. Гра людських почуттів, поставлених у незвичне становище, заводить пряму сюжетну лінію на несподівані стежки. Крістофер-Свен, кумедний і нещасний актор однієї п’єси, трубочист у місті, де нема димарів, «бос», якому небайдужа доля власних підлеглих, і звичайнісінький егоїст, якому небайдужа тільки власна нереалізована гра, власне перебування в центрі уваги. Гра-протистояння народів. Гра-об’єднання поціновувачів нікому не відомого автора.  

В Трієра грають всі. Фільм перетворюється на плетиво ігор акторських, кар’єрних, сексуальних. Ігри алюзій та ігри влади. Ігри-знущання над людською свідомістю. Ігри-глузування з канонів та норм. Трієр бавиться не тільки з глядачем – він бавиться сам із собою в свої режисерські ігри.

Дивлячись «Найголовнішого боса», ти смієшся з дивакуватих людських ігор, з яких дає тобі посміятися Ларс фон Трієр, і в той же час відчуваєш, як сміється він сам із гри, де ти – всього лише крихітний пішак-глядач.