«Клеймо на мозку» Гая Меддіна: Неможливість острова

У фільмі режисера Гая Меддіна маляру Гаю Меддіну сниться острів, на якому він провів своє дитинство, і його мати, яка просить його пофарбувати старий маяк двома шарами фарби. Гай вирушає на цей острів і одразу тоне в пучині спогадів. В них його улюблена знаменитість перевдягається хлопчиком, аби звабити його сестру, батько перманентно шукає філософський камінь, мати вимагає не звертати увагу на різницю між чоловіками і жінками, функцію телефону виконує якийсь несправний грамофон, а навколо живуть сироти з зайвими отворами в головах.

Прем’єри німого фільму Brand Upon the Brain! відбулась у вересні 2006-го року на кінофестивалі в Торонто під акомпанемент живого оркестру. Таким безхитрісним художнім жестом Меддін, можна сказати, змоделював відрізання матерії звуку в кіно від матерії зображення. Цей епізод символічний для творчості Меддіна, але не єдиний, за який його можна було б звинуватити в крайнощах.

Нерівний почерк картин канадця Меддіна впізнається одразу: колекція безумностей у сюжеті та імітація кіно 20-х років у відеоряді. У той час, як багато хто з сучасників пихтить і тисне педалі прогресу, винаходячи якісь сумнівні ефекти в кіно, Гай Меддін винаходить тишину в кіно.

Зі своїм наслідуванням традицій німого кінематографу Меддін нагадує зовсім не сміливця, що, повернувшись до парових машин, вирішує переглянути результати еволюції, а скоріше інфанта з пам’яттю дорослого дядьки, що відмовляється розлучатися з уподобаною іграшкою. Там де багато хто каже «секс», «перверсія», Меддін каже «бажання», «залежність». Від того наркотичний декаданс творчості Меддіна виглядає одночасно неправильно і страшно.

«Клеймо на мозку» – чорно-біла кінорапсодія про гормони, страх підглядування й альтернативну історію. Фільм, який можна дивитись без співучасті вух. Фільм, що може налякати і стомити, а потім

наснитися в тривожному сні. «Клеймо на мозку» – це коли б Ейзенштейна перенесли до нас машиною часу і запропонували екранізувати «Казки дядечка Римуса» Джоеля Харріса. Або якби «Аеліту» запропонували перемонтувати Террі Гіліаму. Картина, що містить, можливо, і не високу густоту смислу, але здатна дивувати і підживлювати батарейки мозку безумними ілюзіями, одночасно нагадуючи нахабну бульварну газету, каліграфічно імітовану на пергаменті.

Те, що юного героя картини звати Гай, наводить на думку про автобіографічний характер оповіді. Мало сумнівів, що вогонь емоцій картини розгорається на дровах особистих сімейних переживань автора. Франсуа Трюффо пророкував колись, що «фільми майбутнього будуть більш особистими, ніж роман, інтимними та автобіографічними, як сповідь чи щоденник… кінематографісти заговорять від свого імені…» Роботи Меддіна, розказані від першої особи, виглядають досконалою реалізацією такого прогнозу.