«Осяйна зоря» Джона Кітса

«Осяйна зоре! Я б хотів, як ти, горіти завжди...»

Так починається «Останній сонет» Джона Кітса, подарований його нареченій Фанні Брон. Їхньому романові, котрий тривав усього три роки й обірвався передчасною смертю видатного англійського поета-романтика, і присвячена нова стрічка новозеландської режисерки Джейн Кемпіон. 

«Осяйна зоря» – це фільм-цитата. Не просто якісна й вишукана кінобіографія, яка час до часу цитує Кітса, але стрічка, яка сама стає Кітсом, есенцією поетового світобачення, донесеного до глядача засобами кіно. 

Але спершу трохи передісторії. 23-річний Кітс і 18-річна Френсіс (Фанні) Брон зустрілися восени 1818 року в будинку спільних друзів. Обоє народилися в Лондоні, мали схожі сімейні історії, обоє втратили близьких через сухоти. Навіть ім’я Фанні було для них спільним: так звали матір і сестру поета. Сучасники описують Фанні невеличкою блакитноокою дівчиною з каштановим волоссям. Її не вважали гарною – занадто бліде обличчя, виразна горбинка на носі. Однак рот дівчини свідчив про рішучість і почуття гумору, а усмішка роззброювала. Фанні зналася на дизайні й історії костюма, сама шила собі дещо екстравагантний, проте вишуканий одяг. Кітсові вона здалася «гарною, витонченою, стрункою, дурною, модною й дивною». Згодом він писав одному з братів, що вона стала поводитися краще. У грудні того ж року від туберкульозу помер 18-річний брат Кітса Том. Раніше поет писав, що любов до брата затьмарює для нього любов до жінок. Однак коли Тома не стало, поета втішала й відволікала від сумних думок саме жінка – життєрадісна Фанні. Минуло зовсім небагато часу й Кітс по вуха закохався. Для сторонніх глядачів було очевидним, наскільки вони не пасують один одному. Кітс – слабкий здоров’ям і бідний. Щоб утримувати родину, йому б довелося покинути творчість і працювати за спеціальністю – аптекарем. Фанні – надто юна, захоплена модою й фліртом, можливо, занадто приземлена, аби бути подругою поетові-романтику. Однак роман розквітав на очах. Він живив поета в останні роки життя й надихнув на створення найбільш зрілих його творів. 

В екранізації Кітс (Бен Вішоу) вийшов не надто на себе схожим, дещо аморфним, однак все ж переконливим. А от дівчинці Фанні (Еббі Корніш) в «Осяйній зорі» відведено головнішу роль. Образ, що мав реального прототипа, вийшов з-під пера Кемпіон розкутішим, глибшим, страшим (і зовнішньо теж). Фанні з кінострічки до певної міри дублює самого Кітса – на іншому, не поетичному, а життєвому рівні. Вона розділяє його любов до природи, його розуміння краси й любові. Навіть поетове захоплення давніми віками, античністю й Ренесансом, їй теж властиве у свій спосіб: Фанні власноруч створює химерний вишуканий одяг, надихаючись костюмами минулих епох (до речі, за дизайн костюмів «Осяйну зорю» цього року номіновано на Оскар). Така увага режисерки до жіночої долі логічна і передбачувана, досить лише згадати найбільш відому роботу Кемпіон  – стрічку 1993 року «Піаніно», яка отримала золоту пальмову гілку Канського кінофестивалю. Однак цього разу історія жінки в режисера не головна – вона виконує іншу функцію. 

Для Кемпіон, як для творця фільму й автора сценарію, стосунки Фанні  й Кітса  стали «ідеальною історією», за допомогою якої на екрані можна було втілити суть творчості видатного поета. Неспішний ритм стрічки немов відтворює медитативний настрій його поезії, романтичні пейзажі англійської весни ілюструють Кітсів культ краси, ідилічні стосунки з родиною Фанні, особливо з її молодшою сестрою, яка втілює мрійливе дитинство, повторюють виражену в поезії автора гармонійну насолоду життям. І звісно ж, сама love story стає втіленням головної теми Кітсової поезії – любові як великої сили, яка перевтілює людей, дозволяє їм вийти за межі свого обмеженого егоїстичного існування й розкриває небачені духовні можливості.  Любов у розумінні поета перемагає смерть насамперед тому, що отримує перемогу й над усім життям, яке є поза любов’ю: і над буденністю Фанні, і над бідністю й хворобою Кітса, над тверезим розрахунком й соціальною доцільністю. Це осяйна зоря, що горить завжди.

Фільм насичений цитатами з творчості та листів Кітса. Окремі сцени – це візуальні алюзії до окремих його творів, як то «Ода солов’ю», «La belle dame sans merci» чи низка поезій до Фанні. Увесь же сюжет, в якому ідилічні сцени чергуються зі сценами хвороби й умирання, можна сприймати як розвиток провідного мотиву поезії Кітса – Ероса й Танатоса. Однак ідеться не зовсім про сексуальність і смерть, а про закоханість і хворобу як їх передчування, романтичну, одухотворену їх версію. Зрештою, маємо в стрічці й послідовно відтворений авторський міф Кітса, таку собі чоловічу версію Персефони: розповідь про поета, залюбленого у весну, красу й любов, та викраденого смертю.

Стрічка «Осяйна зоря» однозначно варта перегляду. Хоча вповні гра образів тут розкривається тільки знавцеві життя й творчості Кітса, можна сприйняти фільм дещо спрощено, лише на сюжетному рівні – як не дуже динамічну, проте неймовірно красиву й слізну драму.