«Коробка»: не натискайте на кнопку

Якщо дати Голівуду коротюсіньке оповідання  американського письменника Річарда Метісона, вони додадуть до цього згустку філософії й тремкої містики багато-багато інтриги, гору фантастики, Агентство Національної Безпеки в образі найвищих надприродних сил, цілий міх незрозумілого страху, дико повикручувані сюжетні лінії, обірвані й обідрані на «найживіших місцях» філософування, трохи любові, заправлять все це соусом з дидактичного пафосу, і – страву «Коробка» подано.

Фільм починається дуже інтригуюче. В дім правильного американського подружжя стукає дуже дивної зовнішності чоловік. Навіть не просто дивної – чоловік без половини обличчя. Він приносить з собою невеличку дерев’яну коробку з єдиною кнопку зверху. В цієї кнопки на коробці дивовижні властивості – натиск на неї дарує великі гроші. Цілий мільйон доларів. Але – тільки в комплекті зі смертю. З натиском кнопки мусить померти незнайома вам людина. Дивний чоловік залишає сім’ї Коробку, Вибір і йде геть.

Після роздумів й обговорень кнопку на коробці таки натискають. Тут починається довга, заплутана й багато в чому незрозуміла історія, сповнена тяжких душевних мук й ще тяжчої відповідальністі за нібито невинні вчинки.

«Коробка» довго й нудно тримає в нервовій напрузі. Навіть в страху. Моторошні деталі так і не відпускають до кінця стрічки великого знаку запитання. Під кінець ті фантастично-абсурдні деталі перетворюються в густу кашу абсолютно незрозумілого смаку. В сюжет вплітаються НАСА, Агентство Національної Безпеки, довгі ряди зомбованих людей, літаюча попід стелею вода. Розплутати цей клубок на окремі зрозумілі мені ниточки я так і не спромоглася. 

Акторська гра Камерон Діаз та Джеймса Марсдена, що втілюють у фільмі ідеальне подружжя, та особливо «чоловіка-без-півобличчя» Френка Ланджелли була дуже непоганою. Діаз, очевидно, відчула, що молодість позаду, а старість потроху підкрадається, й  вдарилася в ролі бездоганних дружин, люблячих матерів та стражденних американських мучениць. Її роль в «Коробці» дуже сильно нагадує затуманені очі й опущені кутики її ж вуст з «Мого янгола-охоронця». Але попри всі її акторські старання, якось неорганічно виглядає мені Камерон Діаз в образі святенної вчительки-інваліда. Замало в ній щирої простоти, чистоти й лагідної сили. 

Були в фільмі кадри, що акумулювали всю мою увагу й вселили надію на те, що ось-ось я нарешті все зрозумію. То були філософські роздуми про те, що все наше життя – коробка. Ми живемо в коробках своїх будинків, куди повертаємося з коробок-офісів. Їздимо в коробках на колесах, які називаємо машинами й автобусами. Вдома ми «залазимо» в коробки телевізорів й комп’ютерів. Навіть після смерті нас ховають в коробках. І все. Думка обривається й фільм далі іде своїми хаотичними стежками. Думки про те, наскільки ми спаскудили власні душі цією коробковою клаустрофобією далі роїлись хіба в моїй голові. 

Найбільша заслуга «Коробки» – це вміння тримати інтригу. Одразу ж після фільму я прочитала оповідання Річарда Метісона «Кнопка, кнопка» (до речі, саме за його романом «Я – легенда» зняли фільм з Вілом Смітом в головній ролі), на основі якого писався сценарій «Коробки». В кількох сторінках тексту філософії значно більше, аніж в майже двогодинному голівудському кіно. Голівуд знову перегнув палицю в намаганнях показати щось оригінальне. Історію Вибору й Відповідальності можна було розказати значно простіше й не обов’язково так страшно.