«Мій янгол-охоронець»: про смерть по-американськи

«Мій янгол-оронець» торкається дуже серйозних проблем, етично висвітлювати які зовсім непросто. Це – важка хвороба, муки хворого та його родини, смерть крізь свідомість помираючого та у сприйнятті близьких, непростий вибір батьків і глибокий душевний біль від неможливості щось змінити.

І то міг би бути дуже сильний фільм, якби його не зняли типово по-американськи – з пафосом, небажанням заглибитися в реалії схожих історій і ще багато разів з пафосом.

Скандальний немолодий адвокат, роль якого виконує Алек Болдуін, повертається до судової практики з незвичайною справою: 11-річна дівчинка подає позов на своїх батьків. Вона вимагає права самотужки розпоряджатися своїм ...тілом. Суть у тому, що її було зачато «в пробірці» як ідеального донора для старшої сестри, хворої на лейкемію. Чи моральний такий вчинок батьків? Чи здійснений він з великої любові до хворої доньки? Мені він скидається на забавку з фільму жахів: із двох конструкторів скласти одне здорове тіло.

Не зовсім розумію, навіщо у стрічку запрошували комедійних акторів. Показати їхню різноплановість? Звісно, не можна сказати, що актори зіграли бездарно. Навпаки – вони дуже непогано втілили свої пафосні ролі. Щаслива сім’я, що об’єднується у нещасті. Ідеальні стосунки кожного члена родини з хворою Кейт. Її власне бажання не бути тягарем й скоріше звільнити рідних від мук. Все надміру ідеалізовано. Кожен персонаж – стовідсотковий альтруїст, готовий до повного самозречення. Утопічна голівудська розповідь про те, як треба любити й підтримувати сім’ю в скрутну хвилину, мужньо приймати смерть і жити далі. Неприродні недофілософські фрази про вічне. Дружба, любов, відповідальність, почуття провини, відданість, палке кохання – в маленьку скриньку душі цього фільму напхали забагато барвистого конфеті.

Мені не вистачило чуттєвості кінострічки, аби заплакати. Було кілька непоганих кадрів, які зачіпали. Але в них не було ані юної згасаючої і страшно загримованої Кейт (Софья Васільєва), ані її виснаженої матері (Камерон Діаз), ані відчайдушної сестри Анни (Ебігейл Бреслін). В них був лише погляд батька (Джейсон Патрік) на свою доньку в моменти її радості. Шкода, таких кадрів було замало.

Голівуд, як завжди, дуже просто і легко береться трактувати людські почуття. Адже що тут складного? Чим ще, окрім пафосного болю і пафосних хвилин полегшення поміж невмілих й нещирих спроб філософування можна передати драму щасливої-нещасної родини?