«Серйозна людина»: Або з чорним гумором, або ніяк

Розпочинається стрічка з такого собі притчевого прологу. Початок 20 століття, якесь східноєвропейське містечко (бо згадки про Люблінський тракт та Львів), чоловік у снігову негоду нарешті повертається додому й оповідає жінці (сім’я єврейська, розмовляють на ідиш), як її знайомий реб допоміг йому полагодити віз, а він у свою чергу запросив його на гостину. Жінка реагує з жахом: це прокляття, адже той реб три роки як мертвий, а це ніхто інший як діббук – злий дух. Чоловік намагається переконати дружину, запрошує чоловіка до хати, але жінка непохитна і, щоб довести свою правоту, – встромляє ніж у груди старому. За всіма канонами жанру – це момент істини: діббук чи ні. Проте канони Коенам не указ, і хоч рана і кривавить, реб заходиться реготом і йде собі геть. А от питання лишається без відповіді – і це ідейний постулат «Серйозної людини»: наслідок без причини.
«Сприймай з полегкістю все, що з тобою відбувається», – стверджує епіграф, узятий у талмудиста Раші. І в Ларрі Гопніка (двозначне як на українського глядача прізвище) так і виходить. До певного часу. Він – успішний професор фізики єврейського коледжу на Середньому Заході США, має дружину, двох дітей, будинок, переконання, що математика дає відповіді на все, навіть у теорії невизначеності. Навіть якщо є невизначеність, де кіт Шредінгера в коробці з радіоактивним ядром одночасно може перебувати в двох станах – живому й мертвому – що залежить від імовірності розпаду ядра, котра п’ятдесят на п’ятдесят, то щоб знайти правильну відповідь, варто всього лише через годину розкрити коробку й подивитися, кіт живий чи ні.

Ймовірність розпаду починає раптово справджуватися – у житті самого Гопніка: жінка хоче розлучення, щоб одружитися з його другом Саєм, в університеті студент-кореєць підсовує хабара і починає шантажувати за вищу оцінку, донька краде гроші, збираючи на корекцію носа, син не готується до привселюдного обряду іудейської ініціації бар-міцви, курить марихуану і звертає увагу на тата лише тоді, коли треба полагодити телеантену, брат Артур, асоціальний сорокарічний нероба, повис на шиї, займаючись лише «геніальним» нумерологічним трактатом «Ментакулус», а потім ще й потрапляючи під звинувачення поліції, в коледжі планове слухання щодо продовження контракту, а хтось пише анонімні наклепи, дружина з «майбутнім» виселяють Ларрі з братом до дешевого готелю та мило чистять його банківський рахунок. Фу-ух.
«За що мені це?! Я ж нічого не робив!!!» Вишукане знущання Коенів над своїм героєм доходить межі, коли йому телефонують з музичного клубу, який розсилає диски поштою, і виставляють круглий рахунок за альбом Карлоса Сантани «Abraxus» – лідера чартів у минулому місяці – і тільки тому, що він «нічого не робив» – тобто, не відмовився від цього у письмовій формі. Самому відкрити коробку з котом у Ларрі ніяк не виходить.

Після мученицьких розмірковувань про причини своїх напастей та властивих іудейській культурі екзистенційних пошуків справедливого Бога Гопнік за відповіддю звертається до традиційної єврейської терапії: йде поговорити з рабином. Навіть з трьома. Коени не оминають можливості поіронізувати над діяльністю рабинів: вони розповідають історії, які трапилися з іншими і які показують, що «ти такий не один» (як, наприклад, про новий погляд на автостоянку або про напис «Допоможи мені» на івриті на зубах гоя, містичний смисл якого позбавив сну дантиста Засмана), або й узагалі зайняті, бо міркують. І їхня відповідь на все – див. епіграф.

Не соромляться режисери покепкувати й із самих іудейських традицій. Постійно повторюваний діалог: «Хочу гет. – Що? – Гет – документ, який потрібен за іудейськими законами для одруження», необізнаними учасниками якого стають не лише пересічні євреї, а й сам рабин; обряд бар-міцви у стані обкурки та напучування від старшого рабина у вигляді цитати з лейтмотивної пісні «Jefferson Airplane»; перехід на англійську в практичній життєвій ситуації ретроградного вчителя, який начебто розумів лише іврит. Так само, як і з американських реалій, коли загалом вороже налаштований сусід одразу кидається на допомогу, коли бачить, як кореєць – тато студента-шантажиста – має претензії до «свого», або той самий випадок з поштовою розсилкою, коли отримуєш товар, нічого не замовивши. Крім фірмового чорного гумору Коенів, фільм тішить підбором колоритних акторів (режисери проводили кастинги серед єврейських общин США).

«Я серйозна людина!» – викрикує в істериці Ларрі Гопнік перед закритими дверима третього рабина. І ця формула переконує радше його самого в тому, що не варто більше скніти й побиватися над пошуком у всьому божественного провидіння. Час самому братися за «робити щось», і все в нього налагодиться: і з дружиною, і з дітьми, і з роботою, і допоможе розслабитися зваблива сусідка, і фінансове становище за рахунок хабара виправиться – ну все як у серйозних людей. Не був  би Гопнік тільки персонажем зовсім несерйозних братів Коенів…