Shutter Island. Зачинений острів

З чого варто почати розслідування заплутаної справи про зникнення? З допиту свідків? Ретельного обшуку приміщень? З’ясування характеру стосунків між зниклим суб’єктом та його оточенням? А може, варто почати з самого себе, з порпання у власній свідомості? Будь-яка реальність відносна і суб’єктивна. І те, що ти сприймаєш як очевидне, є лише уявною інсталяцією, захисною реакцією мозку на страхіття минулого.

Адже ти – не просто федеральний маршал, ти – колишній солдат і всі ті люди, чиї тіла були звалені штабелями під парканом концтабору Аушвіц, досі стоять у тебе перед очима. Втім, не тільки вони, а й німецькі солдати, яких тобі доводилось розстрілювати, і молода дружина, яка задихнулася димом в будинку, підпаленому одним божевільним. Ці спогади твої – як шлейф, вони тягнуться за тобою, приходять кошмарними сновидіннями і все, що тобі лишається, це налягати на віскі.

І ось з’являється справа. Справа всього життя. Шанс відшукати убивцю коханої, звести рахунки з несправедливістю і з усіма своїми печалями, шанс поховати їх раз і назавжди. Ось тільки чи не стане ця справа останньою? Чи не відкриються в процесі розслідування таємниці, які не варто було розкривати? Можливо, взагалі не варто було приїздити на острів, з якого так важко вирватись? І чи можна було уникнути цього візиту, якщо острів – Зачинений Острів – не на мапі, а всередині тебе?

Розповідати про такі фільми нелегко. Занадто великий ризик зробити необережний рух і вляпати спойлер, адже фільм побудований таким чином, що уникнути цього практично неможливо. Є лише один надійний спосіб обійтися без спойлерів, а саме – не говорити нічого або говорити щось на кшталт «спочатку подивіться самі». Дозволю собі і я скористатися таким принципом і розмову про власне фільм на цьому завершити.

Хочу сказати декілька слів про Ді Капріо. Актор, чий образ далеко не завжди викликає повагу (завдячуючи «титанічним» і, частково, «пляжним» зусиллям раннього періоду кар’єри) росте з кожним фільмом і, нарешті, починає виправдовувати потенціал, закладений в ньому природою. Після «Ґілберта Ґрейпа», «Повного затемнення» та «Відступників» це – четвертий фільм, де гра Леонардо подобається від початку до кінця, без поблажливих зауважень стосовно його гарненької мармизи і вічної ролі дамського догодника. Навіть попри те, що в «Острові Шаттер» його роль доволі слізна й сентиментальна, Леонардо виглядає цілком адекватно. Його сльози – це сльози дорослого мужика, який бачив життя і смерть, і втратив усе найдорожче. В манері гри ді Капріо відчувається добротний голлівудський олдстайл, притаманний таким монстрам екрану, як Марлон Брандо чи Роберт де Ніро. І це не може не подобатись.

Можливо, я роблю неправильно, перекладаючи назву фільму як «Острів Шаттер». В будь-якому разі, я не збираюсь наслідувати васальський дебілізм компаній-дистриб’юторів, що переклали слово «shutter» як «проклятий», а отже, і «Острів Шаттер» став «Островом проклятих» (не зовсім зрозуміло, щоправда, яких таких «проклятих», у фільмі про них не згадується). Безперечно, логіка перекладачів диктується споживачами попкорну в кінотеатрах, а не здоровим глуздом, інакше я не можу знайти пояснень такій недолугій назві. З таким самим успіхом фільм можна було б назвати «Островом божевільних» або «Островом загублених», і все це однаково було б маячнею.

Безперечно, «Острів Шаттер» – хороший фільм. Його справжнє місце покаже час, а наразі можу стверджувати лише, що не міг відірватися від екрану з першого до останнього кадру. Однозначне «must see» для кожного поціновувача хороших голлівудських стрічок.