«Tokio!»: Ми формуємо міста чи міста формують нас?

Після фільму «Париж, я люблю тебе» кіноальманахи стали досить популярним напрямком кіно і піару. Нью-Йорк, Москва, Шанхай – міста, яким теж будуть зняті такі фільми. Лондону такий фільм зробили українські прокатники, зібравши тематичні короткометражки під однією назвою. Дуже шкода, коли після 2-х років тішення якісним і світлим фільмом, приходить розуміння, що три слова в кінці назви є швидше заманухою для туристів, ніж щирим почуттям.

Зазнімковані загальні плани міста, задіяні основні туристичні принади, трохи шарму, кохання – і ось місто вдягнене в свій майже (після виходу ще трьох кіноальманахів-клонів) оригінальний імідж.

Тим приємніше, що фільм «Токіо!» не є такою обманкою. На противагу вже згаданому кіноальманаху, кінець назви фільму – простий знак оклику. Як привернення уваги. Пересторога. Закінченість.

«Токіо!» знімали 2 французи і один кореєць, знімали не про точку на карті або частину якоїсь держави. Знімали про нас і наші стосунки з цією системою багатоярусного міста, павутинням проводів, медіа-ідолами, рознощиками піци і один з одним. Три зовсім різні історії, об’єднані темами відстороненості, самотності, пошуками себе і проблемою неприйняття і нерозуміння суспільством окремих людей.

Перша частина, Мішеля Гондрі, знята за мотивами комікса «Сесіл і Джордан у Нью-Йорку» Габріеля Белла. Певну кількість картинок режисер перетворив на цілком потішний фільм («о, у японців є почуття гумору!» – подумала я, забувши про француза-режисера) з простою і в той же час майже жорстокою ідеєю. Позитив цієї частини (як і фільму загалом) в тому, що режисери не примушують нас до роздумів, а ставлять перед фактом, що так є і так буває.

Друга частина взагалі феєрична – про дивне створіння з підземки, яке їсть орхідеї. Чудова метафора на суспільство, його страхи й недоліки. Викликає водночас відразу, відчуття абсурда й криву посмішку. Оригінальність сюжету й використання постановочних ефектів стовідсоткові. Ви, звичайно, можете почитати опис цієї частини в Інтернеті, подумавши, що мені було просто ліньки писати, але, мені здається, це треба дивитись.

Третя історія розповідає про самотність у чистому вигляді, у формі замкненого кола, вирватись з якого допомагає тільки землетрус. І хоча кінцівка дещо передбачувана, важко відхреститись від проблеми затворництва і неможливості вирішення її в реальному житті як у фільмі – за допомогою кнопки і природного катаклізму. Явище хікікоморі (затворників) офіційно визнається владою Японії. Ще трішки поширення фрілансерства, і весь світ з таким зіткнеться.

Це перший кіноальманах, який не кричить «Приїжджайте сюди!!! Тут так класно». В Токіо  – так само як і тут, і зрештою – в кожного свій Токіо.

Ще дві речі, про які неможливо не згадати, – це хороша операторська робота і оригінальні сценарії режисерів, які підтверджують мітку «авторського кіно». Фільм не можна занести в якусь групку на кшталт «Улюбленого», «Класики» абощо, на нього просто щиро не шкода часу.