Ступка в «Серці на долоні»: українське обличчя польської олігархії
Режисер: Кшиштоф Зануссі
Актори: Богдан Ступка, Марек Куделко, Шимон Бобровські
Студія: Monolith Films, Sota Cinema Group
Прем'єра: 26.11.2008
Нова картина Зануссі – україно-польський проект, де участь України позначена компанією Sota Cinema Group і українським Діно Де Лаурентісом – продюсером Олегом Коханом. Бюджетна частка української сторони була меншою, тому на осінньому фестивалі в Римі картина представляла Польщу, що цілком розумно, зважаючи ще й на мову фільму і переважно польський акторський ансамбль, щоправда – з українським солістом Богданом Ступкою.
Богдан Сильвестрович, котрий останні роки грає якщо не Мазепу чи Брежнєва, то щонайменше, генерала чи професора, звичайно ж вигідно вирізняється і тут. Ступка традиційно зображає директора світу, весь фільм обіймається з грошима і по-диригентськи розмахує руками, продовжуючи творити образ такого ж екзальтованого олігарха, якого грав і в останньому фільмі Муратової. За Зануссі давно помічено, що він дає надмірну волю акторам, особливо – коли ті володіють широкою душею. Так було в його «Персоні нон грата», де Міхалков статечно розкатував монологи про релігію. Так трапилося і в «Serce na dloni», де Ступка нескромно іскриться у вельможних позах, часто влаштовує театр одного актора, завойовуючи прихильність до себе і ніяк не ставлячи під сумнів свій талант.
Герой Ступки – магнат Костянтин. За сюжетом, на іншому полюсі його світу існує такий собі невдаха Стєфан, який через надмірну доброту втрачає роботу і після цього приймає єдине тверезе рішення – скоїти самогубство.
Тема ставлення до життя і смерті далеко не вперше хвилює Зануссі, що і не дивно, особливо, зважаючи на його поважний вік. Більше того – з його останніх робіт видно, що для самого режисера в цій езотеричній сфері не лишилось багато таємниць. Своїми минулими кіновисловлюваннями Зануссі, зазвичай, розсудливо давав нам зрозуміти католицьку істину: в цьому світі ми гості, та шлях наш триватиме і надалі. «Serce na dloni» нових істин не декларує, хіба що якось по-новому розглядає роль випадку, чи то пак – Божого втручання в життя героїв.
Власне, з появою Стєфана в картині з усіх шпарин починають вилазити штампи. Взяти хоча б несерйозні способи самогубства Стєфана і їх прогнозований результат. Ну і так далі: якщо жінка-психіатр – то худа і в окулярах, якщо бандит – то бритоголовий і з тонкотканим шаликом. Така наївність в образах породжує ряд запитань. Навіщо зі Стєфана зробили невмотивованого дурня-життєненависника? Навіщо Костянтин Ступки прикидається найгіршою людиною на землі? Чому корисливі бандити, які викликалися допомогти Стєфану з суїцидом, так довго панькаються з клієнтом? В інеті навіть зустрічаються описи сеансів фільму, на яких глядачі нетерпляче викрикували «вбийте його нарешті!».
І головне – не зрозуміло, навіщо думаючий автор Зануссі, котрий зазвичай вкрай поважно веде на тему смерті, раптом застосовує дидактичний бульварний тон. Навіщо знімає плоский габровський анекдот про багатих і бідних, де багаті – синонім поганих, а бідні виглядають неправдоподібними фріками. Враження, що Зануссі або надто розумний, або надто старий. А найімовірніше – належить до когорти людей, які ніяк не можуть без роботи.
При тому, я так розумію, Зануссі робив комедію. А смішних епізодів в ній – кіт наплакав. І то, якщо зараховувати за смішну сцену, де Ступка лежить з цигаркою на операційному столі, а за дотепний каламбур – епізод, де мати його героя не може згадати, в житті чи в серіалі у нього був інший батько. За несерйозний лад картини відповідає і невгамовний ярмарковий оркестр на задньому плані та ескапади Ступки.
Зловтішалася над Зануссі і польська преса, називаючи його фільм дешевою подачкою глядачам, не розуміючи появи вставних персонажів – 92-річної Ніни Андріч у ролі матері олігарха і зірки польської естради Доди. Додавали: цинізм – остання зброя інтелектуала.
Тішитися останнім фільмом Зануссі не виходить ніяк. Власне, ще один з меседжів фільму – віра, що люди можуть блискавично змінюватися. З одного боку це може виглядати, як недоречний жарт і самовиправдання Кшиштофа Зануссі, з іншого – як промінь надії, що в нових роботах Зануссі знову переживе метаморфози, але вже на краще.