«Імаджинаріум доктора Парнаса»: фантазійний вимір реальності

Є фільми, які приваблюють вже своєю передісторією. Ця передісторія до фільму стає найкращою рекламою, своєрідним брендом. В «Уявляріуму доктора Парнаса» дуже невесела передісторія. Це останнє кіно, у створенні якого брав участь покійний Хіт Леджер, відомий за фільмами «Горбата гора» та «Темний лицар» й нагороджений «Оскаром» посмертно. 

Смерть Леджера поставила режисера Террі Гілліама та всю знімальну команду в скрутне становище. Фільм завис у повітрі практично на півдорозі до екранів. Аби дозняти «Уявляріум», довелось трохи підкоригувати сюжет й запросити на роль пройдисвіта Тоні, якого втілював Леджер, ще трьох акторів, чия слава іде поперед них самих. Це Джонні Депп, Джуд Лоу та Колін Фаррелл. В результаті вийшов такий мікс талановитих акторів в доповненні образу одного-єдиного персонажу, що проігнорувати фільм і не подивитися, що ж з всього того вийшло, для справжніх кіноманів – щось з площини неможливого.  

А вийшло дещо справді варте уваги. «Уявляріум доктора Парнаса» – дивне сплетіння сюрреалістичних фантазій, різних часів та епох, глибоких філософських роздумів про вічне: про добро та зло, правду й брехню, любов і ненависть, простоту й лицемірство, вічність і мить, смерть і безсмертя, уяву та реальність. Казково-театральна картинка про дуалізм білого й чорного, про тонкість межі, за якою обов’язково чекає розплата. Про те, що ціна безсмертя – смерть. Ціна фантазії – реальність. Вічність дарується тільки одна: обираючи безсмертя для тіла, ви відбираєте життя в своєї душі. 

Акторська гра у фільмі – майже бездоганна. Крістофер Пламмер майстерно втілив роль доктора Парнаса, змученого тягарем вічного життя й небезпечного потягу до ігор з самим дияволом, в результаті яких Парнас все більше «обростав» нещастями.

Диявол, він же містер Нік, у виконанні Тома Уейтса не мав жодних яскравих ознак приналежності до сил зла. Звичайний дядечко в стилі середини минулого століття, прикметними рисами якого є цинізм й невичерпна іронія. Такий собі підступний змій-спокусник.

Валентина, дочка Парнаса, втілена англійською моделлю й акторкою Лілі Коул. Зовнішність руденької ляльки, в принципі, підходила до магічно-фантазійної атмосфери стрічки. Але ляльковість перенеслася й на характер Валентини, яка при всій своїй рішучості, більше скидалася на гарненьку маріонетку лялькового театру. Валентина з «Уявляріуму» часом перетворювалася на Мальвіну з «Буратіно».

Зіркова чоловіча четвірка зіграла образ Тоні просто бездоганно. Надзвичайно цікаво дивитися, як Депп, Фаррелл і Лоу доповнюють на екрані героя, якого вже намалював, але не встиг довершити Леджер. На акторах лежела велика відповідальність – не зіпсувати останньої ролі покійного й зуміти відчути гру один одного. Хіт Леджер показав загадковість свого героя. Його Тоні – однозначно позитивний герой, але таємничий. І в тій таємничості ховається щось незрозуміле й підозріле. Джонні Деппа на екрані було дуже й дуже мало, але за ті миті він додав пройдисвіту Тоні свого фірмового шарму. Джуд Лоу став кимось перехідним із світлої в темну частину його єства. Коротка роль Лоу доволі незрозуміла, вона дозволяє зміцнитись сумнівам щодо невинності Тоні. Колін Фаррелл став розв’язкою еволюції образу Тоні. Продовжуючи акторську гру Леджера перш за все, а також Деппа з Лоу, він талановито передав різке й несподіване переродження Тоні, зірвав з нього маску, переступив межу, за якою перед глядачем постав зовсім інший Тоні – Тоні темний, егоїстичний, нещирий.

Режисерська робота Террі Гілліама варта особливої похвали. Переносячи глядача в сюрреалістичний світ уяви, він не переборщив з графікою й спецефектами. Змішуючи воєдино деталі різних епох, режисер створив атмосферу загадкової позачасовості. Розгортаючи на екрані неоригінальний сюжет, Гілліам зумів розставити акценти на тих його нюансах, що ніколи не втрачають актуальності.