«V як вендета»: гомосексуалізм для початківців

Минулої неділі, 11 жовтня, на телеканалі ICTV транслювався фільм «V як вендета». Я його дивився кілька років тому: барвисто, видовищно, символічно. Стрічка переносить у світ автономності та критичності мислення, чим і зраджує «вачковськість» фільму (постановники – брати Енді та Леррі Вачковські). «Ти справді так думаєш, чи тобі інші сказали так думати?» — прозвучало майже як у легендарній «Матриці».

«V як вендета» — фільми про соціальний дискомфорт з жанру, який зветься антиутопією. Сюжет гнітючий: події розгортаються у повоєнній Великобританії у недалекому похмурому майбутньому. Країною керує новітня тоталітарна система, яка тисне на громадян двома засобами: поліційно-армійський репресивний орган та «накачування» монопольної телепропаганди.

Від гніту тоталітаризму ледь не з-під землі приходить рятувати головний герой-супермен під загадковим іменем «V». Він, немов послідовник графа Монте Крісто: безкорисливий, спритний, передбачливий, витончений, а ззовні дуже схожий на «Зорро». «V» доводить, що і один в полі воїн, бо спромігся розкрутити справжню революцію в мисленні затурканих телеекраном. Запаливши іскру сміливості та непокори, «V» переконує заляканих громадян, що система їх обманює та використовує, а від цього можна позбавитись, якщо думати інакше. Він констатує: інформація стала лише знаряддям пропаганди, міліція – репресивним апаратом, лікування хвороб – способом залякування та заробляння грошей. Загадковий «V», як годиться для супер-героя, розбиває диктаторську машину, та, як годиться для жанру, – платить за це, кладучи самого себе на вівтар боротьби за правду та справедливість.

На перший погляд, стрічка є доброю-милою казкою про перемогу добра над злом, заохочує до відстоювання вічних цінностей; захистити знедолених, виступити проти тиранії, демаскувати маніпуляції.

Та насправді сама стрічка стає знаряддям маніпуляції. Як би то не було дивно та недоречно, але фільм в легкій, ненав’язливій, витонченій формі, малими дозами, пропагує-нав’язує декілька із головних тез пропаганди гомосексуалізму. Розглянемо ознаки.

1. У фільмі фігурують кілька гомосексуалістів. Ці особи мають підкреслено позитивні ролі людей, яких переслідують. Два герої тісно пов’язані з долею головної героїні. Попередниця по камері, «праведна» лесбіянка, послання якої написано на туалетному папері, сховано у пацюкову нірку та читається, як щось між «пророчим посланням» та «бальзамом на рани катованої». Дядечко головної героїні – ідеальний приятель, гуманіст, митець, страждає за свободу слова та неначе приплетену до неї та ототожнену з нею «орієнтацію».

2. «Збочення — це нормально». Ця теза взагалі не обговорюється, вона приймається, як загальноприйнятий постулат. У глядача виникають емоції згоди з ним після сцен про непорозуміння з батьками «бідолашної» лесбійки та переховування колекції «заборонених предметів» дядечка.

3. «Вони нещасні, бо їх не розуміють». Викликаються емоції співчуття до покривджених у сценах жорстоких переслідувань блакитно-рожевих. Цікаво не лише те, що показано прямо в грі акторів, текстами та символами, але також те, що подано між рядками, у висновках, які потім підсвідомо, сам того не зауважуючи, може зробити глядач.

4. Якщо хтось не розуміє, або ще гірше, не сприймає таких людей, як гомосексуалісти, то він – фашист. Проста та банальна маніпуляція через аналогію: якщо «1», то «2». Потрібно визнати, що саме через свою банальність вона ефективна. Це один із найпопулярніших прийомів пропаганди «блакитних», яких переслідують неофашисти.

5. Фільм має помітні антихристиянські риси: «Якщо проти блакитних, або рожевих збоченців виступають не фашисти, то це – духовники-фундаменталісти, які в свою чергу теж збоченці». От тільки збоченість гомосексуалів подається як нормальна, в позитивному світлі, натомість збоченість духівника (секс з юною дівчинкою) — відверто ненормальна, бо — педофілія. Знову маніпуляція через аналогію.

Маніпуляція емоціями на статевому тлі в цьому фільмі очевидна: ліричне кохання двох лесбіянок, гей, що змушений приховувати свою орієнтацію – підсвідомо на їхній бік стає глядач, адже це позитивні, переслідувані герої. Натомість єпископ та службовці таємної поліції з гетеросексуальною орієнтацією — це негативні герої, які переслідують інших.
Лінія проста. З цих двох пунктів (4,5), де за допомогою простої схеми зображують гомосексуалістів — добрими, а гетеросексуалів — поганими, глядачів змушують зробити висновок: або ти здоровий, а тому вважаєш гомосексуалізм нормою, а якщо ж ти осмілився вважати інакше, то ти або затурканий релігійний фанатик-фуднаменталіст, або агресивний фашист, або ж сам – обмежений збоченець.

6. «Нікому не повинно бути жодного діла до сексуальної орієнтації інших людей, адже це — особиста справа кожного». (Самозаперечлива теза — навіщо ж тоді про це стільки розмов?) Наче так, але хто б хотів щоб сусідом, товаришем, вчителем або тренером його сина або доньки був педик або гомик?

7. «Гомосексуалісти здатні любити». Хай собі звісно люблять — це право та обов’язок кожної людини, але у збоченців може бути лише збочена любов. Справжня любов одностатевих — це один безпідставний міф, бо статистичні дослідження доводять, що навіть тоді, коли гомосексуали живуть парою, то ці стосунки дуже короткотермінові. У них відсутнє поняття вірності. Гомосексуалісти часом мають до декількох сотень сексуальних партнерів. Саме тому вони поряд із наркоманами становлять основну групу ризику у заражені ВІЛ/СНІДом. Любов між геями та лесбійками неможлива, можливе лише пожадання – палке, пристрасне, можливо, навіть в чомусь романтичне, але не любов. Любити – це віддавати себе і приймати іншого. А гомик поки не вилікується, до цього просто не здатен. Гомосексуаліст не може дати відповіді, хто він, оскільки не може визначитися із простим питанням: він — це він, чи він — це вона, і навпаки: вона — це вона, чи вона — це він? Людина із психічним розладом, дезорієнтацією тотожності не може віддавати себе та приймати іншого – любити. А якщо може, то лише на міру хвороби – збочено.

Для бажаючих мене звинуватити у відсутності політкоректності та в нетолерантності – дуже прошу! Так, я зовсім не політкоректний, та не толерантний до таких речей, як вбивства, гомосексуалізм, тортури та інші схиблення. Хоч разом з тим вважаю, що вбивць, гомосексуалістів та маньяків потрібно по-християнськи любити, але ця любов не означає, що потрібно зло називати добром.

Пропаганда фільму не нав’язлива, не пряма, ледь помітна. Її можна зауважити, лише приглядаючись ледь не спеціально. Ти, шановний читачу, скоріш за все, теж маєш свою особисту думку на цю тему. Це добре. І ти погоджуєшся або ж не погоджуєшся зі мною.
Але зажди… «Ти справді так думаєш, чи інші тобі сказали так думати?»