Анатомія Всесвіту, закохані ружі та квадратні сльози: чи варта Альфонсіна Сторні привида Нобеля?

Обираючи маршрут подорожі, ми ніколи не відмовимося від того, щоб витратити годинку-дві у крихітно-гігантській кімнатці Google: треба ж знати, що за небезпеки та приємності чекатимуть на нас. Беручи до рук книгу нерозпіареного вітчизняними ЗМІ автора – вихідця з екзотичної віддаленої країни та іншого, «до нас» часу, ми  зазвичай покладаємося виключно на свої літературні смаки, і звертаємося до віртуальної кімнатки із запитаннями тільки в тому разі, якщо книга дійсно вразила. Які ж шанси потрапити у рядок пошуку у аргентинки Альфонсіни Сторні?  

Для того, щоб заінтригувати читача потенційного чи реального нейтральним фактом, зовсім не обов’язково мати мега-багату фантазію. Досить просто інформативно-вичерпно зазначити в анонсі: мовляв, у книжці представлені вірші «визначної поетеси Латинської Америки аргентинки Альфонсіни Сторні (1892 – 1938), чий літературний доробок прирівнюють до творчої спадщини уславленої чилійки Габріели Містраль, лавреата Нобелівської премії з літератури». Як бачите, докладено мінімум зусиль, але ж який результат! Спантеличення від того, що ти не настільки знайомий із усіма Нобелівськими лауреатами задля того, щоб порівнювати чиюсь творчість із їхніми визначними успіхами (або навпаки), щира вдячність тій «добрій людині», яка хоча б зорієнтувала тебе у часі й просторі, намагання вгадати, чого очікувати – віршованої екзотики чи відносно поміркованих порівняно із нашим часом експериментів… Це – приблизна гама емоцій, на яку приречений читач, якому втрапить до рук книга поезій Альфонсіни Сторні. Шкалу цікавості до авторки підігріває нейтральність назви – «Вибрані поезії» – явно не той заголовок, що натякатиме на вміст того, що під ним ховається. А те, що книзі бракує перед-або  хоча б післямови, з яких можна було б довідатися про Альфонсіну бодай щось, окрім року народження, напевне, має або остаточно простимулювати не знайомого із перлами латиноамериканської літератури розпочати знайомство простісінько зараз, або ж змусити його відмовитися від «кота в мішку». Що ж, здається, все, як і завжди, залежить  тільки від читача…

Найперше враження від початку знайомства з Альфонсіною – поетка, яка кохає. Поетки взагалі завжди закохані, незалежно від того, де і коли вони народились. Інша річ, як вони про це говорять. Чуттєвим, пристрасним, романтичним натурам, для яких кохання – це букети, сади, місяць, відверті зізнання, легкий щем, прониклива чуттєвість,  стиль Альфонсіни Сторні, безперечно, буде до смаку. Від найперших віршів із збірки «Неспокій квітника» – і далі, далі, далі на нас виливається океан квітів і плодів – іриси та ружі, що треба зірвати для коханок, ружі-цілунки, весни-троянди, зелені кущі, сади, що потребують садівничого, несподівані яблучні грона – втім, здається, грона – просто один з улюблених образів Альфонсіни:

О, як густа мімоза сп’яняла знов і знов!

На групки розділились ми поміж гамаками,

дивилися на грона, утворені зірками,

і мріяли про танго, й казали про любов.

Додайте до цих південних пристрастей ще більше любові – від «малий чоловічку, мені півгодини подобався ти» до «кохала я багато й нещасливо», від «тобі належу» до «вмираю я від кохання, але любити не можу», щедро присипте це «одвічною ніжністю», «ворожими поглядами», «солодкими цілунками»,  якими можна «розбити серце вщерть», цілунками медовими,  згадками про випадкових чорнявок та білявок, відбитки чужої жінки на чиїйсь постелі… Чи не засолодко? Для шанувальників естетики, чуттєвості й прозорості у поезії – звісно ж, ні. А шукачів оригінальності від передозування зацукрованого кохання «трошки врятують» переходи від красивих позачасових банальностей до метких несподіваних образів: «солодким був цілунок дивовижний, а моє серце – вовченя крилате», перетворення закоханої героїні на левицю, що пожирає серце коханого, квадратні сльозинки, небезпечна біла гадюка у жасмині…

Втім, найбільший сюрприз для читача, який уже налаштувався на те, що Альфонсіна «книжку зробила у спосіб такий: стогнучи, плачучи, мріючи, горе мені» – станеться  аж на 76  сторінці: вірші зі збірки «Світ семи колодязів» відмовляться бути цеглинками макрокосму почуття. Анатомія людини та світу, людини та міста, оживлені картинки пейзажу різнокольорової ріки Ла-Плата, що тектиме крізь збірку «Півмаска і конюшина» – їх творить уже інша Альфонсіна. Вона так само любить квітки та вічні символи на кшталт янгола, птаха, мадонни, змії.  Вона  все ще тяжіє до твердих форм, але може поступитися римою чи зважитися на верлібр. Але вона більше художник, що відзначає всі деталі зовнішнього світу, ніж жінка, яку понад усе цікавлять власні передчуття, переживання й страхи. Вона бачить сонце «останньою рибою обрію», вона може оселити людей у місті з блакитними ланями сутінків, золотими козлятами на тлі цієї блакиті, із цементною трояндою, із банями й вежами «з чорними маточками в очікуванні місячного пилку». Вона грається в анатома, якого понад усе приваблює голова людини – у неї можна вписати ядро планети, завести золотих комах над «злагідними водами Бога» – очами, домалювати рот-кратер – «з краями, що палають і з вапняними пересохлими стінками». Вона може звести вежу-світ із звичайного зуба і розгорнути Всесвіт у мініатюрі у вусі. Або – перетворити себе на дивовижне створіння, у якого талію оперезано ланцюгами сердець. І тоді уже примара Нобеля замаячить за спиною читача, зачарованого фантазією Альфонсіни Сторні, переходами від кордоцентризму до нової моделі світу, від класики до природних переконливих експериментів, від ХХ століття до духу сьогоднішньої літератури. Єдине, що від читача вимагатиметься – це гнучкості. І терпіння витримати, не обуритися нав’язливими шпильками розставлених скрізь і всюди наголосів: ну ким треба бути, щоб не зрозуміти, як прочитати «розпатрати дерева», «дива тебе вражають» або «бранці землі»? Втім, це питання уже точно не до поетки…