«Татова донька» Людмила Таран: збірка «Ніжний скелет у шафі»

У нашій літературі немає письменників талановитих, геніальних, нікчемних... Натомість є ветерани. Ветерани – це люди, які пишуть вже багато років, неважливо чи в шухляду, чи до невдячного видавництва. Вони пишуть, тому що так треба робити. І ось нарешті приходить до них... стаж. І ми говоримо: нарешті вийшов наступний роман відомого автора після його попереднього роману.

Отже, звернуся безпосередньо до предмету рецензії — це збірка новел Людмили Таран «Ніжний скелет у шафі», приклад жіночої прози. Твори поєднані жіночою тематикою, точніше — проблематикою. Вони різні настільки, наскільки може існувати різних жінок та подробиць їх світосприйняття. Новели датовані 2006 р. і, можливо, були підготовкою до твору великого формату. І окремі прозові цеглини є досить літературно доречними. Але не усі.

Складається враження, що авторка з льоту переймає почуття інших жінок різного віку, різного соціального стану, начебто жіноцтва в цілому, і начебто проживає їх буття разом з ними. З цього приводу я згадую вид діяльності одного з персонажів Харукі Муракамі з роману «Кінець світу, або Країна див без гальмувань». Цей персонаж працює у бібліотеці читцем людських снів. Він приходить до бібліотеки, бере до рук череп єдинорога, у якому містяться ці сни, і зчитує долі людей, які сховані в цьому черепі. Після цього, якщо не помиляюся, він ставив черепи на місце. Таким чином, люди та тварини отримували спокій. Не знаю, чи отримують спокій ті, з ким авторка намагається співвідчути життя, але такі новели – з невласними почуттями – є найслабшими в збірці.

Сильними, натомість, є твори, дійсно близькі за відчуттям авторці: «Зустріч після польоту» та «Дзер-коло», де дочка розмовляє з батьком на протязі усього життя. Реально близьким, можливо, навіть по-справжньому єдиним чоловіком для героїні цих творів є батько. Це усвідомлений діалог між Старшим та Меншою. Також вдаються письменниці малі форми – нарис «Мудра» – тому яскравий приклад, – і тонкі відчуття зв’язків між однією людиною та іншою. Часто невідомо, ким саме є ця людина, але зв'язок встановлюється між жінкою та коханим чоловіком у професії (власне «Ніжний скелет у шафі»), або цей зв’язок вдається відчувати у певних місцях чи містах. Такі тонкі речі герої Людмили Таран відчувають, наприклад, у Львові (новела «Love Story»). (Лівів – чарівне місто. Одного разу я вийшла з потягу у Львові о шостій ранку. (Це був чудовий день, тоді я ще зустріла тебе на книжковому ярмарку.) Я зайшла до якогось випадкового ганделика, бо мала випити кави. Там сиділи хлопці, які пояснювали один одному, за що вони поважають себе та один одного. Вони пиячили з вечора минулого дня, це було очевидно. Але що було на їх столі?  На їх столі був виноград, фрукти та дві пляшки «Stella Artois». І тоді я зрозуміла, що потрапила до Європи).

В цілому збірка є, з одного боку, переповіданням жіночої долі у всьому різноманітті варіантів, з іншого (меншою мірою) — обвинуваченням чоловіків у недолугості. Проте отримують вони 90 відсотків світового багатства, а жінки – лише 10. Така ось несправедливість за Людмилою Таран. Особливий резонанс книга створює серед жіноцтва. Чоловікам читати корисно, як гіркі ліки ковтнути. Але і першим і другим можна поділити це на… людську короткозорість.

Якщо поєднати «Кама Сутру» Юрка Покальчука та «Ніжний скелет у шафі» Людмили Таран, то, мабуть, вийде щось нейтральне, щось, що не ятритиме душу читача. Мабуть, у літературі подібні твори дійсно на певному рівні об'єднуються. І дають змогу з'явитися новому, третьому, чомусь більшому за перші два складники.