«Слуга з Добромиля» Галини Пагутяк - «Человек из Кемерово» як він є в Україні

Як і усіх, мене у дитинстві вчили поважати дорослих. З роками критерії до поваги змінювалися як у кількісний, так і якісний бік. Отже, зважаючи на своє нахабство — спробу написати рецензію на твір шановної Галини Пагутяк,— зазначу: можете не сумніватися, що я пишу стоячи.

            Безумовно, Галина Пагутяк не вимагає рекомендацій та ознайомчого блоку. Власне, як і її роман «Слуга з Добромиля», виданий «Дулібами» у серії «Дежавю» (2006 рік), що позначений кількома вітчизняними нагородами.

            За жанром «Слуга» — історичний роман, написаний у струмі магічного реалізму. У сучасній українській літературі небагато письменників працюють у цьому напрямі. Я кажу — небагато, аби не помилитися, написавши, що взагалі ніхто. У російській культурі магічний реалізм — місце існування БГ, саме його «человек из Кемерово» найперше приходить на згадку як аналог «слуги з Добромиля». Навіть не здивуюся, коли сама пані Пагутяк, нащадок роду Дракули, існує вже не одне століття.

            Часовий проміжок у романі охоплює XII—XX століття (нашої ери). Саме протягом цього часу простежується життя та діяльність опира Слуги з Добромиля — однієї з Золотих Бджіл, що жалять, та не вмирають. Слуга з Добромиля — його первинне ім'я, яке дається подібним істотам за функціональною приналежністю. Він — опир, точніше дхампір, народжений від мерця-опира та відьми, отже, не має звичної фізичної смерті. Слуга — свідок історій розвитку та занепаду і держави, і долі окремих людей та нелюдських істот. Його життя має неспішний перебіг, даючи можливість допомогти тим, хто потребує допомоги, та побачити, як отримає належне той, що чинить несправедливо. Він наче дорослий серед дітей, які помирають швидше, ніж встигають помудрішати. Люди, що його знають, відходять до інших світів, і Слуга знову й знову стає невідомим для тих, хто тільки народжується. Розчарування він може відчути не стільки від передчасних перипетій поодинокої людини, скільки від обертів історії батьківщини в цілому.

            Кажуть, ти живий, поки можеш комусь повідати цікаву історію. Слуга з Добромиля переповідає свою директору психіатричної лікарні (утім, це гучно сказано, бо лікарня нараховує трохи більше десятка пацієнтів), який змінюється з кожним почутим словом, повертаючись до своєї, також нелюдської, природи. Складається враження, що усі головні персонажі історії мають позалюдську природу, отже, й історія зберігає від того наджиттєвий порядок, бо за нею стежать Купець з Добромиля, Купець з Перемишля та інші, що існують у позачассі, яким відома не юридична мораль влади, а природно-буттєва, первинна, мораль. І їх добро, і їх жорстокість дійсно нелюдські, бо мають як джерело або вічність, або закони зла. Але керують історією народу не ці надістоти — вони просто стежать за порядком, вносять корективи до життя людей. Стає спокійно, коли знаєш, що жебрак за вікном завтра пригадає себе, дивлячись у ріку, і покарає неправого, що заважає жити чесним людям. Пригадується вислів онтопсихолога Антоніо Менегетті: є ті, хто приходить на землю для життя, а є  посланці самого буття.

            На тлі неспішної течії буття особливо протиприродний вигляд має радянський режим, кількома штрихами окреслений Галиною Пагутяк. Радянська влада — механістичний пристрій, спущений на людське життя, створений протилюдським розумом, який мав призначення створити певну машину, а чомусь вийшла соціальна ієрархія. Тем не менш навіть тут є золоті бджоли, які не залишать свого меду. Життя, як і Дух, тривають за різних форм державного устрою.

            Аби глибше зануритися у часопростір, який відкриває для читачів пані Пагутяк, уявімо собі модель світу, яка існує у маленьких містечках Західної України. У цих містечках можна триматися вже згадуваного вище природного напряму буття, триматися вірної течії, що не має початку і кінця, прислухатися до серця, а не до повсякденних вау-факторів. У такому світі є те, чого ми не бачимо, з чим зазвичай напряму не перетинаємося. Саме такий світ відтворений у романі «Слуга з Добромиля».

            За визначенням самої письменниці, «книги пишуть для споріднених душ, шукають співрозмовника, з яким цікаво, шукають друга». Саме для таких співрозмовників, що здатні підтримати бесіду, вислухати цікаву історію, і написано роман. Вони зможуть її зрозуміти близько до істини.

            Роман «Слуга з Добромиля», подібно до здатності головного героя твору, заколисує мелодією природної буттєвої течії. Таке враження, що Галина Пагутяк не створює письменницькі світи, а відкриває своєму другові-читачеві певну частину реальності. Вона пильнує свій часопростір як письменницьку лабораторію. Сьогодні багато письменників не дбають про це. Втім, усі ми недоторканні у вічності. Хтось про це інколи згадує. Пагутяк живе цим постійно.