Де-Добло-Білізація

Ірена Карпа – письменниця, телеведуча, «фронт-вумен» групи «Фактично самі» (з 2007 – «Qarpa»), володарка Гран-прі Міжнародного конкурсу «Гранослов» (1999), друге місце в інтернет-голосуванні аудиторії Бі-Бі-Сі (2005), премія «Best Ukrainian Awards – 2006» в номінації «наймолодша письменниця», звання секс-символу сучасної української літератури на Львівському Форумі видавців (2008).

Саме на означеному Форумі письменниця схарактеризувала книгу, про яку йдеться, як «наївну, смішну. Це зовсім інше, ніж те, що я писала до цього часу» – «піарилась» авторка. Хвалитися  не заборонено, але виникає бажання перевірити, а чи це насправді так.

Про творчість Ірени Карпи не пише сьогодні хіба що лінивий критик. У переважній більшості це рецензії-філіппікі, де справедливо перераховані усі наявні «гріхи» письменниці, головний з яких – писати не вміє, а видається!

Книга «Добло і зло» є шостою у доробку молодої авторки. Вона складається з двох частин. Перша, коротша – «Привиди моєї школи» – це спогади про школярське дитинство. Відразу впадає в око, що ці спогади дійсно смішно написані, і якби не спорадичні вкраплення матюків, їх (ці спогади) можна було би читати без упередження. Таке враження, що погана звичка матюкатися з приводу і без нього підводить Ірену Карпу. Вони (матюки) нічогісінько не додають до оповіді, більше того, вони невмотивовані, бо ж персонажі – дівчата-малолітки.

Друга  частина книги, більша за обсягом «Планета тьолок»,   позитивне враження від першої частини  змінює  з точністю до навпаки. Головна героїня оповіді Ірена Карпа (авторка подає справжні  імена та прізвища персонажів, тим самим підкреслюючи автобіографічне походження тексту) та її шкільні подруги  переїхали з провінції до Києва і почали своє доросле життя. Що то за життя, переповідати не буду, але декілька зауваг зроблю. По-перше,  подібні історії нічого нового читачеві не розказують. Відкрийте будь-яку сучасну книгу, й зустрінете точнісінько те саме, незалежно від статі автора. А по-друге,  мова твору – логічне продовження  «піарного» стилю письменниці. Головний мій висновок по прочитанні цього тексту: якби не ця макабрична суміш (мовою назвати – образливо для мови), не було би  з чого робити той самий «піар». Заберіть «мову» (беру в лапки), й не залишиться  а б с о л ю т н о нічого, вартого критичного  аналізу. Сміливо спрогнозую, що й видавництва, котрі сьогодні наввипередки друкують опуси Ірени Карпи, забудуть про її існування на другий день, перестань вона матюкатися!  Зазвичай, я  зі задоволенням цитую авторів, про яких пишу, але у випадку з Іреною Карпою мусила  в цьому задоволенні собі відмовити.

Не маю сумніву, що Ірена Карпа знає про феномен переоціненого автора, і не раз бачила, як брудна піна  плаває поверх чистої води. Але верх бере комерція, гроші, і ще багато зрозумілих речей. Чи надовго вистачить снаги й бажання підтримувати подібний стиль письма, та, зрештою, й життя? До того ж, є в сучасній українській літературі й такі художні тексти, що несуть до читача складний і багатий смисл, який обов’язково  переважить  будь-яку тенденцію, моду, комерцію, меркантильні мотиви тощо. Людина через літературу рухається до вічності. А з чим до вічності рухається Ірена Карпа? З «доблом»? У компанії «тьолок»?

«Книга року Бі-Бі-Сі : конкурс читацьких рецензій»