Етимологія жаб за Анною Багряною

Анна Багряна – одна з найпомітніших письменниць першого літературного  покоління   ХХІ століття , автор 4-х збірок поезій, тільки в поточному році  отримала   три нагороди – «Коронація слова» – 2008 (ІІІ місце), видавництва «Смолоскип» (ІІ місце), Міжнародну українсько-німецьку премію імені Олеся Гончара. Непогана оцінка літературної праці!

Роман «Етимологія крові» – колоритна розповідь про життя-буття сучасної жінки. Головна героїня Ярослава (Ярка – так її кликали рідні,  коханці та єдина подруга Марта) народилася ще за колишніх, радянських часів на Київщині, отже пережила аварію на ЧАЕС, переселення до Києва, про який вона говорить так: «А це місто, в якому  я живу… воно направду мені чуже. Я люблю його, як люблять фатум. Це цілком зручна необхідність – у моїй любові. Але не більше, не глибше». У цих словах, на мою думку, криється філософія розвитку подальших подій, про які йдеться в романі:  безжальне дорослішання героїні, перший сексуальний досвід, часта зміна  коханців,  втома, нудьга  й депресія від повсякденності, що спонукають  до мандрів.  Героїня – інтелектуалка, у передчутті розкриття родинної таємниці, мандрує в Карпати, де й починається  найцікавіше. Оповідь у романі набуває щільності, сконцентрованості, розпадається на часові паралелі, стає гіллястою, наче смерека,  або розгалуженим Черемошем, на березі якого відбуваються основні події середини роману. Таємниця сусідить із таємницею, на таємниці сидить і таємницею поганяє. За авторкою,  людські пристрасті не мають ні початку, ні завершення.Тут з нею важко не погодитись: люди мало змінюються, вони просто одягають нові костюми і придумують собі нові помилки й нові мрії. Насправді ж, це –  старі помилки і старі мрії.

А тепер – про жаб, яких у романі дійсно забагато, вони «вистрибують» майже на кожній сторінці, де йдеться про  потойбічно-відьомські справи. І не тільки: містечко на Гуцульщині, куди прибули наші мандрівниці,  до 1962 року  дійсно називалося Жаб’є, (тепер – Верховина). Такої пізнавальної інформації про цих тварин, гарантую, читач ніде більше не знайде, хіба тільки в спеціалізованих виданнях, але це вже інша історія. А в романі  жаба –  це символ: «Жаба – це істота, що живе у двох стихіях. У різних традиціях вона пов’язана саме з водою, зокрема, з дощем, і присутня в ритуалах викликання дощу… У Давньому Египті з головою жаби зображувалися чоловічі першобожества… Египетська богиня родючості і породіль зображувалася жабою або жінкою з жабою на голові…». Додам, що в романі саме їдло зі жаб рятує від голодної смерті прародичів головної героїні.

Анна Багряна зі сторінок направду цікавого роману намагається пояснити читачам (напевно, й собі також) щось вельми важливе.  До  відомої аксіоми: всі випадковості, зібрані  докупи, являють собою наприкінці людського життя міцний ланцюг закономірностей, письменниця додає  своє резюме: навчися читати знаки Долі, й ці випадковості перетворяться на закономірності значно раніше –  ще встигнеш пожити в своє задоволення!   Що це за знаки такі? Де їх шукати? Анна Багряна вважає, що саме кров як носій генетики Роду є визначальним фактором, і неповага до історії, до пам’яті предків – джерело усіх наших бід, як особистих, так і державних.

Родзинкою сюжетного плетива роману я вважаю історію зі золотими кульчиками-півмісяцями: фантазія авторки зблискує золотом без лапок!

У романі рясно філософських (авторських?) одкровень: « – Той, хто був перекотиполем, щасливіший, бо він – вільний, бо однаково житиме будь-де, не сумуватиме за рідною землею, вся ж земля для нього – рідна. А дерева нещасні, вони стоять усе життя на одному місці, а коли роблять спробу зрушити, помирають»; «…смерть – лише початок нового життя…».

І насамкінець процитую головний висновок Анни Багряної, що звучить без моралізаторства, без агітації, тобто, хочеш – вір, не хочеш – не вір, це твоя справа, шановний читачу:   «І тоді з-під землі вибухає гарячий багряний фонтан – ніби кидає виклик усім, хто не хоче вірити у те, що наша земля – це насправді наша кров… І тоді помічаю раптом – уся земля вкрита бридкими чорними жабами. Вони стрибають одна поперед одної, одна на одну, підставляючи під багряний фонтан свої потворні спини…».