«Ловець у житі» Селінджера: нонконформізм, бунт, протест

Голден Колфілд – бунтар, нонконформіст. Підліток, який протестує проти усталених норм поведінки, лицемірства, фальші, зашкарублості. І тому покидає вже четверту школу в Пенсі, і тому не знаходить спільної мови з однолітками Еклі, Стредлейтером. Окрім протестів, головний герой спостерігає за людьми, критикує їх, викриває певні вади. Чи це будуть суто зовнішні ознаки людей навколо, чи негативні риси характеру:

• «Хворі люди й так не викликають у мене захвату, а тут іще гнітючішого враження додав отой жалюгідний, заяложений, допотопний халат – так наче Спенсер у ньому  й на світ народився. Я взагалі не люблю дивитися на старих шкарбунів у халатах чи в піжамах. Навіщо, питається, виставляти напоказ свої заячі груди та курячі ноги!» (c. 12);
• «Еклі був жахливо високий десь шість футів і чотири дюйми, але горбив плечі, а зуби мав гнилі. За весь час, поки ми жили з ним по сусідству. Я жодного разу не бачив, щоб він чистив зуби. Вони завжди були в нього наче вкриті пліснявою, страшно дивитися... Крім того, Еклі ходив увесь у прищах. Вони вискакували в нього не лише на лобі чи підборідді, як це звичайно буває в хлопців, а на всій фізіономії. Та якби ж тільки це! Еклі взагалі був огидний тип. Просто паскудний. Сказати правду, я його недолюблював.» (с. 31).

Він нічого не приховує, а дуже щиро про все говорить читачу. Його відкритість та наївність приносить одні лиш страждання. І причиною цьому є юнацький масималізм. З віком людина стає дедалі залежнішою від побуту, всілякого роду умовностей, а також часто поступається своїми моральними принципами. Від цих атрибутів дорослого життя і втікає підліток. Звичайно герой  Дж. Селінджера непоміркований, надміру емоційний, безтурботний. Але з іншого боку самотній  та відчуває себе чужим у великому місті Нью-Йорку. Упродовж всього роману Голден, як славнозвісий грек Діоген,  шукає людей, аби поспілкуватися з ними. Але суспільство в якому він живе глухе й байдуже до його проблем. Відкритість та бажання завести з кимось розмову – ігноруюються. Одні не чують підлітка (випадок у готелі з дівчатами), інші ж принижують і зневажають його (сцена з сутенером та повією). І вихід з цієї екзистенційної пастки лише один – повернення додому. Це рятувальне коло для героя. Адже тільки вдома тебе приймуть, зрозуміють. Тільки Фібі – сестра Колфілда – по-справжньому розуміє свого брата й готова навіть з ним вирушити у подорож. У момент душевного розпачу й зневіри, головний герой, розмірковуючи про смерть, думає про неї: 

• «Зрештою я сів на лавку – там, де було не дуже темно. Слухайте, тіпало мене, як у трясці, а чуб на брехусі взявся дрібними бурульками, хоч на мені й була ота мисливська шапка. Я аж злякався. Схоплю оце, думаю, запалення легенів і віддам Богові душу. Я вже уявляю собі, як ціле юрмисько шпани збіжиться на мій похорон. Із Детройта приїде дід – він щоразу вигукує номери вулиць, коли їдеш з ним у клятому автобусі; і тітки зійдуться – у мене їх із півсотні; і всі мої паскудні кузени й кузини. От буде зборище!.. Одне слово, тепер я думав про те, як через оті бурульки на потилиці схоплю запалення легенів і помру. Страшенно було шкода батька й матір. Особливо матір – вона ж бо ще не прийшла до тями після смерті Аллі. Я собі уявляв, як вона стоїть і не знає, що робити з усіма моїми костюмами, спортивним причандаллям і т. ін. Втішало мене тільки одне: я знав, що мати не пустить на мій дурний похорон каналію Фібі, бо та ще дитина» (с. 234);  
• «Я задумався про те, що буде з каналією Фібі, коли я захворію на запалення легенів і помру. Міркував я, звісно, як дитина, якщо це зі мною станеться. Адже Фібі мене так любить! Просто не може без мене жити» (с. 236). 

Він бачить у ній ще чисту та незаплямовану душу. Саме з дітьми пов'язана дещо дивна мрія головного героя:

• «...Принаймні я собі уявляв, як табунець малечі грається серед поля – кругом  жито й жито, куди не глянь. Тисячі дітлахів, і довкола – жодної людини, тобто жодної дорослої людини. Крім мене, звичайно. А я стою на краю страшнющої прірви. Нібито я повинен ловити малюків, якщо вони підбіжать дуже близько до прірви. Бо вони граються, гасають і не дивляться, куди біжать. А я повинен звідкись вискакувати й ловити їх, щоб не зірвались у прірву. Оце й усе, що я маю цілий день робити. Стерегти дітей над прірвою в житі» (с. 259-260). 

Можливо, саме у цьому й криється суть роману: рятувати дітей від лицемірного й наскрізь брехливого світу над прірвою у житі...  

Переклад Олекси Логвиненка якнайповніше передає стилістику та мовну палітру  Дж. Д. Селінджера. Перекладач зумів не тільки тонко відчути світ головного героя, а й вдало зміг перенести його на український ґрунт. Яскраві мовні знахідки лише підсилюють інтерес читача до Голдена Колфілда та майстра слова Дж. Д. Селінджера: «...як обидві команди мотлошили одна одну...» (c. 5), «Трохи не закоцюб» (с. 9), «Еклі був жахливий нечупара» (с. 43), «…справляти хіхи з моєї клятої релігії...» (c. 78), «Всі давно вже давали хропака.» (с. 82), «Про що тут розбузикувати» (с. 145), «Ніби пуцьвіріньками в одній купелі сиділи абощо.» (с. 192), «Сидимо, наприклад, у кімнаті, мозолимо язики» (с. 252), «Просто сидіти з тобою, баляндрасити, корчити придуреники» (с. 257) (усі підреслення мої) тощо. 

2011-11-05

Дж. Д. Селінджер. Ловець у житі: роман; пер. з англ. О.П. Логвиненко; худож.-оформлювач Є.В. Вдовиченко. – Харків: Фоліо, 2010. – 317 с. – (Карта світу).