Екзистенційний коллайдер Олега Коцарева

Короткі враження про збірку віршів «Мій перший ніж»

Аби краще зрозуміти творчість харківського поета Олега Коцарева, треба зробити декілька дуже важливих послідовних дій, а саме: опинившись у Харкові, вийти на площу Дзержинського та подолати її абсурдну безглузду велич у напрямку мертвої потвори пам’ятнику Леніна; обійшовши цей пам’ятник, треба прямувати просто до першого радянського хмарочосу – Держпрому. Проект цього архетипу конструктивізму називався «Несподіваний гість», бо у тодішньому Харкові кінця 20-х років ніхто й не сподівався на таке диво. Вас вразять невеличкі розміри Держпрому, бо судячи з розмов, він мав бути просто гігантом. Але найцікавіше попереду! Пройдіть в одну з його квадратних арок, розглядаючи облуплені зморшкуваті стіни цього динозавру, та відчуйте страх обвалу. На землі вже лежать кілька великих цеглин, і цілком можливо, що чергова потрапить вам просто у голову! Кажуть, коли під цю будову копали котлован, знайшли кістки мамонта, а в роки окупації у пустих кабінетах жили макаки-резуси із зоопарку. У променях західного сонця вся будівля наскрізь просвічує червоним полум’ям. Можливо, в один з таких кривавих вечорів 1933 року застрелився у власному кабінеті п’ятого під’їзду Держпрому голова уряду УССР Микола Скрипник, що не зміг примирити у собі український патріотизм із вимогами ідеологічної уніфікації інтернаціоналу.

Поезія Олега Коцарева нагадує мені будинок Держпрому своїм потужним конфліктом поміж романтичним задумом архітекторів та потворністю навколишньої екзистенції, де «хліб подорожчав уже на третину», і «всюди суцільна дупа». Цей конфлікт додає віршам Олега постійної напруги, бо не може бути вирішений нічим. Саме цей конфлікт переслідував перших українських футуристів, які вірили в скору перемогу Машинерії над застарілим попівським Духом, але на практиці виявлялося, що для Мистецтва перше – це лише тимчасова формальна забавка, а друге – тримає всю його прозору багатоповерхову конструкцію.

Найбільш яскраво непорозуміння романтичних стереотипів із навколишньою дійсністю проявляється у вірші «Лебеді материнства», у якого навіть назва ще із часів інерції соціалістичного реалізму. Коцарев подає для більшої реальності зображення справжні топоніми («місто Мерефа Харківського району») та імена («Іван Тарновський», «мамо Антоновна»). На цій далеко не романтичній сцені відбувається остаточна деконструкція головного символу культурного простору українського соцреалізму – вірша «Лебеді материнства», написаного співцем національної відлиги 60-х Василем Симоненко. Отже на сакральному полотні Олег Коцарев вишиває гротескно-садистські узори: син «боляче» б’є маму, але ніжно обіймає вівчарку, у другій історії один персонаж знову ж таки «боляче» відбуцкав свого друга гарячою праскою за те, що він займався сексом з його мамою. Так сакральне стає сакраментальним: «наш паровоз» долетів до тієї самої «зупинки», але замість Комуни невтомних будівників світлого майбутнього, що вирили двадцять тисяч кубів держпромівського котловану лопатами, чекала тільки зграя нудьгуючих панків. Не тих, що фотографуються для яскравих постерів дівчачих журналів, а тих, що населяють похмурий Лондон кінорежисера Майка Лі: злих хлопців без роботи, спеціальності та майбутнього, що розважаються пивом та знущаннями з лохів.

Коцарев майже у кожному своєму вірші знов і знов демонструє це зіткнення ідеального із реальним, мов повторюючи якийсь складний експеримент із ядерної фізики, коли із зіткнення елементарних частинок у коллайдері виникає щось невідоме сучасній науці. Так звичайна люстра у вірші «Підйом-переворот» перетворюється на «невідому, але точно добру тварючку», яка «лапи розставила та чекає, щоб почухали їй живіт». Як наслідок персонаж вірша, дівчина Інна, у яку закоханий ліричний герой, сходить на стелю, аби погладити люстрі пузо. Але миттєвий спалах анігіляції, що уяскравлював банальні сцени існування, швидко зникає. Ось уже чарівна Інна торгує старим одягом.

Коцарев часто вихоплює шматки вульгарності, аби з їх жалюгідних уламків створити свою мозаїчну поетику екзистенційних пазлів. Так у вірші із показовою назвою «Соціальне харчування», де дія відбувається у одному з дешевих харківських кафе, «столики всіяно обгортками сирків», видно «ластовиння на лобі доступної жінки», а персонаж «недожер і втік від переслідувань п’яних дебілів». Його турбують зовсім інші теми, ніж звичний для персонажів цього закладу «літрбол», він згадує класиків української літератури, які парадоксальним образом з’являються тут і викликають знов фатальне відчуття несумісності, що породжує агресію та брудні лайки.

Кожен наступний вірш Олега Коцарева яскраво ілюструє загибель класичного романтичного героя та хибність всіх відкриттів «-ізмів» ХХ сторіччя. Нормальному суспільству поезія не потрібна, воно її не помічає, і може у найкращому випадку стати її об’єктом, але своїм відображенням у душі поета воно не цікавиться, надаючи перевагу газетам та телебаченню. Таким чином поезія остаточно перетворюється на зайвий елемент, зайву деталь, яка лишилася після ремонту складного механізму. І все без неї нібито нормально працює, і навіть краще, ніж раніше, бо тепер вам вже «не трапиться жодного живого розбійника», але десь невідновно втрачена та «добра пружинка нової зустрічі», і «солодко вмирає пам’ять».