«Елізіум»: Дівчинка Ліза проти гострого леза

Погано складаються справи в нашій країні з розважальними книжками. Яку не візьмеш до рук, тут тобі: дзен і екзистенція, роздуми про сенс буття, проблеми совісті і відповідальності... Та й просто лірика і милування словом.

Пригадати усі ці (перераховані вище) слова мене змусив фантастичний роман Наталі Чибісової «Елізіум» – психологічний тріллер, присвячений, як здавна ведеться, протистоянню жертви і ката, магії і влади, або ж – самовмовляння і зневаги. Білої ворони і натовпу, якщо зручніше.

Ситуація була не новою вже тоді, коли орвелівський О`Брайєн лагідно питав головного героя: «Скільки пальців, Вінстоне?» Вона без особливих відмінностей виникала час від часу в кожній безпорадній маргінальній голові, котра сама себе заспокоювала: «вони не розуміють, з чим мають справу...» Втім, якщо бути послідовним, спочатку треба розповісти, з чим маємо справу ми.

Дія «Елізіума» відбувається в деякій альтернативній реальності, очевидним фактом в якій стало існування «не людей», «інших», «проклятих». Зрештою - «не таких, як усі». Чим саме вони відрізняються від людей, автор пояснила доволі обережно, але з необхідною доступністю. Читач - таки не дитя, зрозуміє. Для спрощення запишемо до них відьом і екстрасенсів.

У державі, де живе головна героїня роману Ліза, владу захопила відроджена Інквізиція, яка виявлених «проклятих» хоча й не спалює на вогнищах, та однаково ліквідує якомога швидше. «Проклятій» Лізі пропонують вибір: бути страченою прилюдно, грубо, катом, який буде глузувати і паплюжити її на очах у ворожого натовпу, або ж – «по тихому», у спеціальній установі, де до Лізи віднесуться з повагою і завдадуть якомога менше образ і болю. Звісно, дівчина погодилася на «співпрацю» і виїхала до цієї таємничої будівлі. Морально готуватися. Весь подальший конфлікт розгортається вже після вироку - це боротьба за душу героїні. Катам потрібно примирити її зі стратою. Іван Багряний набагато жорсткіші умови озаглавив «Сад Гетсиманський»; Чибісова закцентувала на спокої – «Елізіум», тобто місце насолод, де душі померлих відпочивають після потойбічного суду.

Ліза, втім, відпочивати зовсім не збирається. Цілий тиждень, що лишається до страти, вона шукає собі виправдань, складає за інтелігентською звичкою питання життя і смерті у величезну головоломку, від розв’язання якої, здається, залежить щось важливе - ось-ось і збагнеш сенс буття, - та ще й цитує вірші Бродського, чим остаточно добиває читача: своя! Можливо і Стругацьких десь приховано цитує, не знаю, мотиви схожі. (Кинувши погляд на зноски в книзі, ловиш себе на відчутті, ніби реально існує цілий пласт україномовних перекладів світової літератури, починаючи з того ж Бродського і зупиняючись, приміром на Хакслі, і це лише верхівка айсберга – настільки впевнено вони вплетені у видання. Тішить.)

Нашу героїню з-поміж інших «проклятих» відрізняє надмірна чутливість до людей. Емпатичність. А просто кажучи – гіпертрофована відповідальність. По-друге, і головне – її таки не можна чіпати, бо вона має особливі стосунки з Долею і Випадком. Приміром, людину, яка завдала Лізі образи, вдаривши по щоці на допиті, незабаром переїде машина. І це не просто випадок. Це невловимий «шлях Сили». До речі, тут цікаве місце в романі, і я його процитую: «... я відчувала, що людина чинить неправильно, дурість робить (...) ми не повинні пригнічувати того, що сильніше за нас. Можемо, але не безкарно. Такий закон природи. Якщо перекласти людською мовою, це як ранги в Інквізиції. Ви можете накричати на Інквізитора вищого рангу, але, найімовірніше, матимете неприємності.»

Тобто, «свої», хай там як, вищі рангом.

Цю історію нам авторка розповідає чи то білим віршем, чи то «потоком свідомості», сторінку за сторінкою заповнюючи у стовпчик короткими стрімкими реченнями з одного-двох слів.

Немов.

Писала дуже емоційна жінка.

Якій.

Не вистачає дихання.

Аби сказати.

Найважливіше.

Найважливіше – то, звісно, нескінченні сумніви. Улюблений стан розумної людини. Або «проклятого». Може кати праві? Де шукати сили для відстоювання свого права? Як виправдовувати власну покору? Ліза приміряє на себе різні способи страти – від повішення до відрубання голови, дивиться, як помирають інші і намагається збагнути все це... Не дуже, втім, перевтомлюючись - час від часу з якоюсь скарлетівською холоднокровністю вона вимовляє: «Я подумаю про це завтра» і лягає спати. А дні, що лишились до страти, невпинно минають. У фіналі ж на нас чекає солоденьке – остаточний психологічно-еротичний двобій з його величністю Катом.

Якщо ви ще не здогадалися про фінал - і якщо це не буде спойлером - даю підказку. Ми тут з вами майже забули пригадати одну штуку, яка тільки і може змусить жінку облишити усякі головоломки, шахи, сумніви і навіть Бродського з його мінотаврами, і без якої жодна жінка щирого роману не напише. Ви знаєте, що це? Це, звісно, кохання. І чоловіки. Спочатку різні чоловіки, а потім кохання. Чи навпаки.

Саме завдяки йому виникають усі перипетії і додаткова напруга в сюжеті. Саме завдяки жіночності і коханню класичний мелодраматичний фінал зі штампу перетворюється на справжню несподіванку. Саме завдяки йому авторці віриш.

Тобто. Хоча нас знову, здається, десь «кидають». Припиняючи надміру складні роздуми. І кажучи, що «кохання – відповідь на все». Навіть на «прокляті питання». Але. Принаймні. У світі Наталії Чибісової. Таке рішення має повне право на існування.

І саме тому.

Можливо.

Комусь.

Ця книжка.

Дійсно.

Сподобається.