Вітраж як віддзеркалення душі від Міли Іванцової

Роман «Вітражі», як і попередній твір авторки – «Родовий відмінок», є дипломантом  конкурсу «Коронація слова»  (відповідно –  2009, 2010)

Міла Іванцова за освітою викладач французької мови, що круто змінила своє життя, зайнявшись різноманітною творчістю, зокрема, дизайном, петриківським розписом,  фотографією, а зрештою – літературною творчістю.    

У першому романі оповідається про те, як в пологовому будинку напередодні Нового року зустрілися породілля,  у кожної – своя життєва історія.  Один із головний вузликів сюжетної інтриги, що отримує подальший розвиток: від хлопчика з родовою вадою відмовляються батьки. Завдяки щасливому збігові обставин, хлопчика всиновлює одна з породіль, що свою дитину втратила.

Події першого роману  продовжуються через двадцять років. Це розповідь про дітей, котрі народилися в один день і долі яких  дивовижним чином (світ тісний, як горіхова шкаралуща!) переплелися у новому столітті й тисячолітті. Коли читала роман, згадувала великого розумника Ейнштейна, котрий утверджував, що в світі нема нічого випадкового, а якщо нам щось таким здається, то це  результат наших неповних знань.  На прикладі кількох родинних історій письменниця прагне заповнити прогалини читацького знання психології сімейних, сексуальних, поколіннієвих стосунків.

Письменниця не дуже переймається  аналізом поведінки молодих героїв. А як впливають добрі чи злі вчинки дорослих на моральну ситуацію? На долю дітей? На їхній вибір? На оцінку й переоцінку духовних, моральних, життєвих цінностей?  М. Іванцова відповідає на ці питання багатофункціонально й нічим не обмежує себе. Вона  зображує типові події і характери у типових обставинах, тобто пише реалістично-традиційно.Сюжетні перипетії вельми насичені подіями й персонажами, навіть, перенасичені. І це суттєвий недолік авторки, котра ще не навчилася усікати все зайве.

Події роману «Вітражі» відбуваються в сучасній Україні. Головна героїня Поліна, перекладачка з французької,  колись була вихована бабусею Ніколь, котра дивним чином після війни потрапила  з Франції до СССР. Події сюжету – ще одна історія становлення  молодої жінки, котра заблукала у житті, і як результат – депресія, самотність, розгубленість, незадоволення собою. Складні стосунки з подругою Стефкою, яка по суті є психологічним двійником головної героїні, ніби зворотним боком її душі. Нюанси, тіні й відтінки дружби-любові заповнюють увесь роман.  Внутрішня акустика тексту гармонійна і спокійна – інтонації авторської мови інтелігентні й витримані, без епатажу й скандалу. 

Якщо порівняти стилістику першого й другого романів, то вони, на мою думку, принципово різні. Карта-схема тексту другого роману схожа на структуру постмодерного письма, коли важливі не слова, а те, що біля них, або замість них.  Письменниця експериментує зі змістом, шукає нестандарні рішення, хоча іноді блукає екзотичними манівцями.

Цікава семантика назви роману, в якій я побачила паралельні впливи техніки вітражу. Різнокольорове, прикрашене живописом скло, що характерне для готичної архітектури («тиша й прохолода старовинного костьолу за будь-якої спеки на вулиці, загадкові вітражі (підкреслення моє), що підфарбовували сонячні промені, орнаменти, скульптури, запах свічок...») пропускає світло і завдяки цій властивості виникає аналогія-алегорія з тонкощами психологічного малюнку характера Поліни, її надпочуттєвістю  і  вразливістю.  Одночасно, це сприймається, як  метафора кришталевої прозорості її несподіваного, але заслуженого щастя.

Романи Міли Іванцової містять усі ознаки бестселлеру: інтригуючі вигини, звивини сюжету, любовні пригоди, алкоголь, наркотики, бісексульні стосунки подруг і ще багато чого іншого. Іванцова зберігає природність свого авторського егоїзму й безапеляційності. Розум, поетична фантазія, знання літератури й культури, зокрема, Франції,  дозволяють її уяві  творити світ незаперечно цікавий, без перебільшення, на всі смаки, але в цілому, нових шляхів у прозі ХХІ століття письменниця не показує – вельми шкодить вірус  «саганоманії». Я розумію, що це питання дискусійне, і з радістю прочитаю наступний твір М. Іванцової, аби впевнитись у майбутньому, що у теперішньому судженні помилилась.