«Піца «Гімалаї»: Карпа орієнтале

Зовсім випадково, перед тим як думати про новий роман Ірени Карпи «Піца «Гімалаї», згадався інший мандрівний твір – «Подорож до центру Землі» Жюля Верна.

У чому сила, брат? Сила в мандрах

Зрештою, не так уже й випадково згадався, бо, як кажуть, не важливий пункт призначення – важлива дорога. Тому мандрівка до центру землі по суті своїй не надто різниться виправі до вершин Гімалаїв. І там, і там шукається щось більше, ніж просто точки із зазначенням географічних, чи то пак, реальних координат.

Бажаючи вписати твір в українську літературу мандрівності як таку, можна навести кілька більш чи менш вдалих паралелей. Наприклад, зі Сковородою, що у мандрах шукав себе (хоча сумнівно, що так далеко на Схід заходив), та Шевченком (котрий, до речі, часто про гори згадував), який, щоправда, вояжував з іншої причини. Що ж до сучасності, то тут пригадуються Євген Положій, Максим Кідрук, Артем Чапай. Я вже мовчу про записки вічного подорожнього Юрія Андруховича. Коротше, мандрів багато, всі вони різнопланові, різноштибні та різнопташні, у кожного свій шлях широкий, як то мовиться. Не можна не звернути увагу, що тема мандрів останнім часом набула особливої популянорності. Тож, новий роман Ірени Карпи – у тренді.

Тубільці та туристи Гімалаїв

«Піца «Гімалаї» логічно вливається у творчу течію Ірени Карпи та розширює її жанрові рамки. Тут добре впізнавані симпатично-інфантильно-трохи девіатні-нонкомформістичні-розлаблені персонажі зі своїми поглядами на гнилу систему та бажання «виписатися» з неї.

Ірені Карпі добре вдалося створити симпатичних героїв, за котрих чіпляєшся. Редька (Радеша) – трохи інфантильне дівчисько, народжене у чорнобильський рік, котре вирушає на Гоа, а опиняється у зовсім інші місцевості. Головна героїня – трохи неповоротка (їй стає непособі від слів «пілатес», «фізкультура»), постійно потрапляє у неприємності, проте – безперебійне джерело гумору та сарказму. Натомість Дордже (хрещений брат Радеші) – поміркований та спокійний, здатен знайти вихід із будь-якої ситуації, розумний, а ще його часто ні з того, ні з сього тягне на філософські розмови. Ну, і чи варто казати, – темноволосий, сильний красень. Розкладка героїв – «інь-янського» характеру, коли на протистоянні й закручується сюжет.

Не менш цікаві й персонажі, котрі воленс-ноленс трапляються на шляху широкому: примітна німецька бібліотекарка – тьотка в окулярах, невдаха-конспіратор Нім-Амі, дівчина-автохтон із татуюваннями для привороту кохання, продавець птахів.

А не пішли б ви... у мандри

Інша добре впізнавана ознака стилю Ірени Карпи – ексцесивність. Не дарма ж книгу відкриває попередження про вміст нецензурної лексики. Не до кінця зрозуміло, яку саме роль це застередення мало виконувати, – фільтра для філологічних «чистоплюїв» чи привертальним знаком для мовнорозкутої молоді. Але попередження таки слушне. Бо у тексті рясно зацвіли слова на сакральні х, п, б, ф, ї тощо. В одному з інтерв’ю Ірена Карпа зауважила, що це – просто спосіб адекватного відображення мовленнєвої ситуації. Ну, може й так.

А ще у тексті багато дотепів, які часто видаються натягнутими. Ось наприклад: «Не слухай, я блюю», «Найліпший бізнес – гавняний», «Брати якісь недолугі й пригальмовані, народжені для того, щоб було соромно перед подругами», «Царство небесне – це безпрограшний варіант. Принаймні, для смертних». Хоча, можливо, саме ці фрази й розберуться на цитати та стануть народним фольклором.

Гори мої високії, гори-Гімалії

«Піца «Гімалаї»  зав’язана на містиці-таємниці, у ній є інтрига, є любов, є втечі від полісменів, конспірації та інші вигадки, котрі б мали не давати видихнути від напруги.

Атмосферності додають гори-Гімалії. Вони стають тлом та причиною всього. Це ж, як два на два – гори завжди пов’язані із сакральним. Це водночас те, що центрує, навколо чого закручується буття, і з чого воно виникає. Не дарма ж буддисти облюбували ці місцини, та й анахорети минулого часто саме там шукали собі прихистку – поближче до Бога.

У «Піці «Гімалаї» є філософія самошукання та самопізнання. Зокрема, мовиться: «Бувають речі, як золотий острів. Видно його здалеку. Видно, що він точно є, але зійти на нього не можна», «Інколи зробити правильний вибір легше, коли не знаєш, що вибираєш». Таким чином, мандри підпорядковуються вищому провидінню, що веде героїв маршрутом із картами та джіпіесом у руках.

Подорож, з усіма потрібними елементами – репортажністю, свіжістю, прописана смачно та колоритно. Логічніше, можливо, навіть було б назвати текст замальовками з подорожей, оздобленими сюжетною лінією та філософськими розмірковуваннями. Є живописні картинки природи, побуту, звичаїв, характерів, симпатичні та не дуже персонажі тубільців. Місцевий колорит – хата-мазанка: «Аби Тарас Шевченко народився в Гімалаях, тут би він і жив, скоріш за все...». «Коли дивишся кіно чи читаєш статті, здається, що подорож – це така романтика, пригоди, м’ясо на багатті, прекрасні пісні місцевих жителів, любов і метелики. А насправді стоїш по коліна в какашках, паришся, що хочеш додому, якого нема, і коли спиш, по тобі крос здають щури, ти їж печенька зі смаком солодкої пластмаси, і слухаєш високочастотні розплавлені касети з місцевою поп-музикою».

На тлі цього час від час намагається завестися напруга та карколомний екшн. Що не завжди вдається – динаміку засмоктують або рефлексії, або описи, або розтягнуті діалоги.

Наостанок

Кому може бути цікава книга? Спираючись на твердження, що людям найбільше подобаються ті, хто схожий на них, приблизний портрет читача може бути таким: рік народження – навколочорнобельний; стать – дівоча (зрештою, жінки просто частіше купують книги); погляди – індиферентні та розслаблені, з нахилом до буддизму; лінгвістичні особливості – схильність до сарказму та нецензурної лексики; налаштованість залізти поглибше або повище із метою детальніше та прискіпливіше подлубатися у собі; нахили до зміни світу. Але правила – неписані та надаються до ламання.