Книга, написана вночі в позасвітті
«Книга ночей» Сільві Жермен, здається, написана десь у позасвітті. Її вигравірувано Тишею. А ще на ній поставлено тавро: зрозуміти до кінця її не дано не-Пеньєлям і не-Сільві Жермен. Хоча, хтозна, чи вони самі її спроможні збагнути.
У НОЧІ зароджуються нові життя – щоби переждавши якусь часину в світі реальних людей, знову в НЕЇ скотитися. І розчинитися назавше. Залишивши по собі хіба що свої відголоски, відблиски, осколки. Герої книги по смерті перетворюються на усміх-блищик, який оселиться в тіні внуко-правнука, на закам’янілі краплини кольору й запаху айви й ванілі, на ляльку, на сміх лісового вітру. А коротка мить життя наповнюється агонією й передсмаком майбутньої НОЧІ – кольору крови, попелу чи троянд. Поміж тим зблисне десь шал кохання, брязкіт горя, запаморочливе безумство, гірка безнадія. А потім погасне – у бою найглупішої ночі.
А ще є сни. Вони передвіщають майбутнє, тлумачать теперішнє, нагадують давноминуле. Вони не відновлюють і не надихають, вони радше душать або пробуджують у нічних серцях якесь скімливе передчуття.
І ще. Цей твір можна було би аналізувати з літературної, читацької, міфологічної, філософської, історичної чи навіть релігійної точки зору. Проте він настільки кутає своїми прозоро-блакитними, як очі маленької дівчинки, яка любила білого слона, чарами, що годі й намагатися його оцінити логічно. У нього можна лише зануритися – як у НІЧ. І просто поринути в марення, із якого неможливо пробудитися. Тому, щоби якось убезпечити свою вразливу натуру від солодкого божевілля, я пересипала читання «Книги ночей» не кавою з корицею і ваніллю, не нічними видіннями і не медитацією із заплющеними очима – я копала грядку, смажила чоловікові картоплю й розвішувала білизну на вітер і сонечко. Це якось допомогло мені не загубитися й не заблукати у вигаданому світі Сільві Жермен, який звабливіший за реальний навіть попри свою страхітливість.
P.S. І все ж, інколи, поки читала про назви корабля прісноводних людей, яка змінювалася від того, як вони змінювали своє сприйняття світу й Бога;
про жінок, які приносили смерть тим, кого любили;
про чоловіка, який мимохіть проклинав на смерть жінок, яких кохав;
про близнюків, котрі народжувалися з особливою позначкою в лівому оці, що її отримували в спадок від батька, і вбачали один у одному другу свою частину, не мислячи своє життя поодинці;
про історію живих, яка вплітається в історію вигаданих; про позначки на їх тілах і душах;
про смерть Марго зі смертю її обшарпаної мрії, слід якої крився в поторсаних спідницях весільного убрання, якого так і ніколи не побачив наречений;
про смерть Віктора-Фландрена, яку заступило джерело, що забило ключем, і Шарль-Віктор, який народився в ту мить;
про останнє речення «Шарлю-Віктору Пеньєлю, тому, кого всі згодом назвуть Нічний Янтар, теж судилося битися вночі. Битися глупої ночі»,
то все ж згадувала собі мимоволі майже безумні, шалено глибокі й непомірно великі очі пані Сільві, які розглядала на фото, і ще думала, який чудовий перекладач переклав цю книгу…
