«Орли та янголи»: сповідь кокаїніста
Бувають моменти у житті, коли ти надто щасливий і задоволений. Разом з тим, відчуваєш, що завжди такий стан продовжуватися не буде, адже закон рівноваги працює — і після білої смуги часто настає чорна. Тому, аби зрівноважити власне життя, намагаєшся якимось чином отримати й негативні емоції: наприклад, подивитися трилер чи почитати детектив. Саме для людей, в яких життя надто безхмарне, я і порадила б книгу німецької письменниці Юлі Це «Орли та янголи». Її зміст досить важко зрозуміти. До того ж після прочитання роману залишається «присмак» гнітючості й бруду.
Перші кілька десятків сторінок зрозуміти, про що пише Юлі Це, практично неможливо. Ім’я головного героя періодично змінюється з Макса на Купера. Біля нього також завжди є дві дівчини – Джесі та Клара, ім’я останньої також змінюється на Лізу. Біля усіх них крутиться пес на кличку Жак Ширак. Хто з цих персонажів живе у реальному часі – часто важко усвідомити. Історія «пересипана» жорстким натуралізмом: «Знову й знову доводиться зрізати пропуски на Клариній голові. В неї м’яка шкіра й на ній відразу виступають товсті краплини крові. Ловлю їх пальцями й злизую. Свіжовиступлена кров із присмаком крему для гоління смакує нормально». Відтак легкому прочитанню роману допомагає лише хороша мова і, ймовірно, вдалий переклад.
Бентежить в «Орлах та янголах» і те, що Макс-Купер надто захоплюється кокаїном. Детальний опис вживання наркотика можна знайти за кожні кілька сторінок. Власне, під його дією, як виявляється згодом, головний герой і начитує історію власного життя на диктофон, який у своїй роботі використовує радіоведуча Клара. А от Джесі – це кохана Макса, яка загинула. Це саме для неї він купив пса Жака Ширака. Зрештою, Макс «присаджує» на кокаїн і свою нову подругу Клару. Здається, що лише таким чином він відчуває повне з нею єднання.
Незважаючи на всю цю плутанину, у романі вдається виловити й деякі цікаві думки. «Тоді я дізнався, що коли розсікти дощового хробака на дві половинки, то кожна з них існуватиме самостійно. Мені хотілося знати, яку ж максимальну кількість хробаків можна зробити з одного. Але я не був дитиною, яка відрізає крила у пташок і надуває через соломинку жабів, а тоді кидає їх об землю. Цього ніколи не робив і був певен, що воно виживе і функціонуватиме, незважаючи на те, на скільки частинок його розріжу, а може, й стане щасливішим, бо буде не сам».
Загалом же, перегортаючи останню сторінку подібних книжок, усвідомлюєш, що твоє життя – це стовідсоткове безхмарне щастя.
пані Олесю, на диво недолуга рецензія. якщо рецензентка не здатна оцінити переклад, а про твір може сказати лише, що нічого не розуміє – то їй варто помовчати? таке враження, що ви лише побіжно уявляєте, що таке натуралізм (а це, між іншим, потужний літературний напрямок зі своїми законами, а не лише зі згадкою про кров) і що взагалі робити із текстами, якщо ті не тхнуть прозорим соцреалізмом або ще чимось примітивнішим. не скажу, щоби я любила Ю.Це – типова жіноча попса, але ваш підхід до літератури – це блюзнірство.
Ну що ж, кожен має право на власну думку. І зрештою, наш світ складається з білого і чорного, хорошого і поганого. Тому, напевно, і недолугі рецензії мають право на існування. Дякую за увагу.
А, так, до речі, думаю, що переклад можна оцінити, читаючи твір в оригіналі, а потім в перекладі... І ще – думаю, вам також варто почитати Юлі Це, щоб не називати це жіночою попсою...
та ну, навіщо читати?))) анонімні гадості досить просто писати – не читаючи, не думаючи – так, вилила свою агресію і пішла далі... думаючи, що вживши "мудрі" слова натуралізм і соцреалізм показала себе нев"єбенно крутою))))