Сарабанда Лариси Денисенко: любовний танок по-українськи

Роман Лариси Денисенко «Сарабанда банди Сари» починається з ранку. Затишного, непоспішного кавування людини, яка знаходиться у гармонії із собою і світом. Ми невимушено знайомимось із головним героєм, роздивляючись його в променях сонця, що линуть із вікна. Саме там, між кавоваркою і комп'ютером, ми дізнаємось про дуже важливий відтинок життя молодої людини: як, опираючись традиціям, впливу батьків і вихованому всім цим характеру, прийти до кохання.

Але, досягши цього етапу, головний герой, майже-тридцятирічний Павло, намагається втекти у мушлю свого усамітненого затишку, до якого готовий впустити лише друга і кохану. Але яка ж користь з такого героя?! Лариса Денисенко за допомогою веселої й галасливої «банди» Сари його потроху витягає назовні. Родичі коханої (на ім'я Сара) намагаються «соціалізувати» Павла із банально-прагматичних причин: вони змушені певний час перебувати з ним в одному просторі. А жити інакше вони не вміють, не хочуть, не вважають за потрібне.

Ця розповідь легка й рухлива. Кумедні діалоги перемежаються комічними ситуаціями, які відбуваються з героями по ходу оповіді або які вони переповідають один одному чи пригадують. У цих діалогах не варто шукати глибинної мудрості, або відповідей на «питання життя і смерті». Вся книга - така відповідь, і ця відповідь на користь життя. Воно не обов'язково має бути звершенням, воно просто має бути. Радість поєднується зі світлим сумом, трагікомічні кульбіти з дитячо-наївними й світлими. І тільки в одному місці оповідь западає в мінорний лад, а сила звучання піднімається до крещендо.

Випробування, до якого приводить Лариса Денисенко свого героя наприкінці роману, перевертає його світобачення. Можна запитати (і деякі критики так недалекоглядно й роблять): навіщо тоді весь текст, всі події, якщо головне відбувається в самому кінці? Але ж це очевидно! Протягом кількох днів, описаних у книзі, герой потроху, непомітно для себе і майже непомітно для читача, змінюється.

Його система уявлень про людські стосунки захитується і стає непевною, бомбардована вибриками й дивацтвами нових знайомих. Плетиво стосунків персонажів весь час міниться, утворюються нові зв'язки. Це мереживо нагадує павутиння, борсаючись у якому, жертва тільки міцніше влипає. Безліч дещо абсурдних подій потроху (де)формують Павла. Вечірка із чудернацьким Віолончеллю і здибанка із «померлою» дружиною друга, колба зі священим повітрям Єрусалиму й написи на стелі дванадцятирічного розумахи - «видатного українського діяча Еміля Полонського, який був першим українським космонавтом-євреєм», спілкування із «богинею ранкових полюцій»... Якби не все це, герой прийшов би до свого випробування зовсім іншим. І замість трансформації на нього, очевидно, очікував би злам. Але тоді це була б зовсім, зовсім інша історія.

Передусім, це не була б історія про любов. А «Сарабанда...», як основною темою, пронизана коханням-щастям, таким немодним відтоді, як пан Толстой повідомив, що «всі щасливі сім'ї схожі одна на одну». Ця тема - із варіаціями, які збагачують її й різноманітно підсвічують. Так, щоб читач краще побачив, що не просто кохання буває у житті, а життя може бути любов'ю.