Коралове намисто із кров’ю Люко Дашвара
Люко Дашвар (Ірина Чернова) – журналіст, кіносценарист. Перший роман «Село – не люди» був відзначений премією «Коронація слова–2007», а роман, про який ідеться, – премією «Коронація слова-2008».
Кохання – категорія постійна. Міняються часи й часові виміри – йому, коханню, байдуже. І направду, нема цікавішої теми для романіста, ніж кохання, особливо трагічне, пов’язане зі зрадою та смертю. Згадаймо Ромео й Джульєтту, задушену Дездемону, романтично-фольклорні образи… Кожен із читачів, думаю, успішно продовжить перелік.
Люко Дашвар – добра учениця, бо саме таке кохання присутнє в її романах. У романі «Молоко з кров’ю» головні герої Маруся й Стьопа кохають одне одного з 12-ти років і до смерті, але їм постійно заважають: географічно-політичні, воєнні обставини (події роману охоплюють 1941– 2007 роки), далекі й близькі родичі, заздрісні сусіди й вороги. Письменниця майстерно конструює сюжет. Інтрига до інтриги: весілля Марусі з першим парубком на селі Олексієм (от уже й необхідний любовний трикутник!), одруження Степана і, як наслідок, кохання Марусі й Степана набуває рис таємничості: «Більше – не розлучалися. Настороженими стали, обережними, таїлися, як ті партизани, і, здавалося, нікому й ніколи у Рокитному не спаде на думку, що рудий Стьопка-німець і горда румунка Маруся тільки й живуть, що день до ночі, бо вночі, хай раз на тиждень чи навіть на місяць, він таки обдурить усіх на селі й непомітно, як найдосвідченіший шпигун, підкрадеться під Марусине вікно. А вона вже чекатиме…».
Вельми загострює сюжет коралове намисто, що в романі символізує вічність почуттів: намисто передають у спадок, його рвуть, гублять, знаходять, знову дарують: «Бабуся казали – у кого коралі біля серця, того вночі зірка зігріє». Разок намиста об’єднав події роману в коло, тому Пролог та Епілог читати найцікавіше.
Переповідати подальші події я не стану – читайте роман, але можете мені повірити, що там удоста зрад, ревнощів, смертей, вбивств та інших не менш потрібних моментів для того, щоби книга читалася всю ніч, до рання.
Отже, роман має всі ознаки бестселеру. А справжньої художньої книги?
На мою думку, роману бракує природності. Поясню: Марусі й Степанові на початку оповіді ніхто не заважав об’єднатися й щасливо прожити своє життя разом не тільки вночі, а й удень. Але ця обставина завадила би письменниці створити проблемний сюжет, і тому першу й наступні перешкоди авторка сотворила ш т у ч н о, нічим (у тексті роману) психологічно їх не мотивуючи. І подальші події, про які говорилося вище, теж виглядають «муляжами» ситуацій, іноді на рівні пліток: «А ви знаєте, що?.. А ви чули про?..». Психологічно роман виглядає спрощеним, «мілко плаваючим», неглибоким. На мою думку, це – суттєва вада. Можливо, я помилилася. Уважно перечитала ключові сторінки, але відчуття штучності створеного мене не покинуло дотепер. А шкода, бо фантазійна «комора» Люко Дашвар повнісінька. Додати би фахового вишколу!
«Книга року Бі-Бі-Сі : конкурс читацьких рецензій»
З психологізмом в сучасній українській літературі – біда...
Причин тому, на мою думку, існує кілька. Перша – в ставленні до психології (галузі знання про душевне життя людини). Попри те, що психологія – доволі поширене зацікавлення, академічною чи прикладною психогією насправді мало хто з авторів цікавиться. Це письменники двадцятих років, той же Підмогильний, Домонтович (Петров) чи Микола Хвильовий, штудіювали праці Зігмунда Фройда. Звичайно, необов"язково так чітко дотримуватися якого-небудь психологічного вчення, як Підмогильний дотримувався психоаналізу, але в дуже багатьох нинішніх авторів, як на мене, відсутній будь-який інструментарій для того, щоб зібрати й правильно використати ті чи інші психологічні спостереження. Наприклад, в книжці Ірен Роздобудько "Все, що я хотіла сьогодні" звалено в купу доволі стереотипні уявлення про таку річ, як самооцінка особистості. В результаті вийшло, що героїні із загалом низькою самооцінкою приписано уявлення і дії для людини з нормальною і високою самооцінкою – тут як мінімум потрібна належна деталізація, розкриття мотивації – чому людина вчиняє так, як зазвичай не робить, і думає так, а не так, як завжди. В той час для того, щоб розібратися із явищем самооцінки, достатньо навіть науково-популярних книжок із вікової та психологічної психології (бо формується вона в дитинстві).
Ви зачепили дуже цікаве, хоч може й очевидне, питання.
Але спочатку про предмет рецензії. Цей твір я не читала, але читала попередній цього автора, "Село не люди". Взяти в руки бодай щось іще цього "письменника" мене б змусили хіба якісь надприродні причини (як то кажуть, "тільки під страхом смерті"). Втім, із рецензії видно, що дива не сталось і Дашвар суттєво не змінив свого письма. "Село не люди" ж на моє глибоке переконання -- зразок того, як у жодному разі не можна писати! Там антипсихологізм доведено до маразму, натомість взято найбанальніші штампи, які ще й між собою купи не тримаються.
Якщо ж говорити все ж про літературу, той ґандж, про який Ви говорите, -- досить поширене явище. Автор має в голові чіткий образ -- картину особистості героя, і часом при письмі пропускає деякі очевидні для нього речі. Помітити такі "дірки" має, нмд, редактор (хоч я сама дуже не люблю закидів до редакторів при аналізу тексту, адже ж відповідальний за своє дітище все ж автор!). Але тут є нюанс: деякі письменники не вміють і не люблять втручатись у готове полотно твору, кажуть, що це вбиває його, робить штучним. Чи не є це міфотворчістю для виправдання власних лінощів?.. Мені як не-письменнику важко стверджувати.
За пораду щодо ознайомлення з науково-популярною літературою з психології -- велике дякую:) Бо самій мені ця ідея в голову не прийшла. Хоча часто просто досвіду і здорового глузду вистачає, це буде хорошою допомогою. А що саме Ви б порадили прочитати? Так щоб не профанація, але й не підручник
Я твори Люко Дашвар не читав і читати не збираюся. Українська письменниця, яка приходить на прямий ефір на українському радіо ЕРА ФМ і спілкується з україномовною ведучою виключно російською мовою (таке мало місце на передачі "Книжковий базар" десь на початку літа), викликає недовіру – тепер от і рецензенти пишуть, що продукт у неї виходить штучний:(
Щодо редакторської праці. Якось розкажу про свій досвід редагування художньої книжки, а тут скажу лишень таке: за власне літредакторською працею (пунктуація, стилістика, помилки) і в такі терміни вичитки, яких хоче видавництво, буває ніколи замислитися над психологічними "ляпами" книжки. Тим більше коли кількість таких, ну... занадто довільних психологічних припущень чимала, і на багатьох із них тримається сюжет. Тут уже справді, ніж правити, краще сісти й написати спочатку.
Проблема тут, можливо, не стільки в редакторах, скільки у видавцях і промоційній політиці. Наші видавці стали вважати розважальний "формат" більш комерційно привабливим, і ось уже у відповідному напрямі зорієнтовано і авторів, і читачів. Безумовно, вдумлива та якісна робота над твором, зокрема, над психологізмом, тут страждає.
Щодо кола читання, то ось навесні видавництво "Фоліо" видало дуже авторитетну книжку – Б. Спок. Дитина та догляд за нею. Книженція чимала, і крім блоку суто практичних порад з догляду за дитиною (хай не вводить в оману назва) там є чималий і доволі грамотний блок з дитячої психології та стосунків у сім"ї. Знаючи дитячу психологію, легше розібратися й в "дорослій" психології.
"Село не люди"-надзвичайно гарний (хоча й "сирий") твір, а Ірина Чернова-талановита письменния.Так, саме письменниця, а не письменник як ви вважали\вважаєте на час написання своїх комментів. Нічого, крім купи зарозумілих слів з психології з вашої розмови для себе не знайшов. Якщо ж люди не розуміють очевидних речей, то хай краще прочитають про них в подібних книгах!