«Мати все» і водночас - нічого...

теґи: Люко Дашвар, "Мати все", роман
Назва твору: "Мати все"
Автор: Люко Дашвар
Видавець: «Клуб сімейного дозвілля»
Рік: 2010

160-7-4…На цю книгу направду чекала, бо до цього прочитала перші два твори авторки: «Село не люди» та «Молоко з кров’ю». Перший реально шокував, себто сприйнявся мною навдивовижу душевно й хвилююче. Хутко придбала другий. І, попри всілякі негативні рецензії, також залишилися задоволеною…

Про третій роман «Рай.центр» читала переважно негативні відгуки, мовляв, перші два – «так», а цей, ну геть «не те» й «не таке». Тому й оминула. Так от, щодо четвертого, найбільш очікуваного твору Люко Дашвар «Мати все», то виникли просто-таки суперечливі думки.

Роман дійсно прочитала швидко, на одному диханні, бо сюжет не давав відволіктися. Події тут розгортаються напрочуд динамічно, що характерно авторці. Але, перегорнувши останню сторінку й поклавши книгу на полицю, подумалося… А нічого не подумалося! Ось у чому суть. Роман якоюсь мірою спустошив, не залишив тем для роздуму, запитань для обдумувань…З одного боку, може, й добре, бо для цього й пишуть книжки: насолоджуйся, поки читаєш. Але з іншого – читаючи, волієш збагачуватися, щось нове черпати з написаного.

Мені й досі не зрозуміло, чому роман назвали «Мати все». Адже головні герої: грошовита медик-професорка, її донька-лікар, син-інвалід та інші менш вагомі люди в цій історії насправді не мали нічого, як кажуть у народі, святого. От яка роль батька-професора, який усе життя був на повідку у дружини й жодного разу не проявив себе, як мужчина? Ну, хіба тоді, коли завів коханку, та й то – підіслану дружиною. Або матір, котра передусім нерідна. До того ж, із самого дитинства не дозволяла дитині ні на крихту проявити емоції. Як це – прожити, щоб і голосу не підвищити, не скрикнути, а тим паче, не заплакати? Сестрі з братом можна бачитися хіба у відповідний час і то – за наглядом нянечки. При цьому їй заборонено дозволяти собі будь-які дитячі пустощі, змушена говорити лишень на задану матір’ю тему і відповідним, беземоційним, тоном…    

Мені загалом тяжко було сприймати життя головних героїв. Вони видавалися бідними духовно. Не віриться, що хлопець, живучи у столиці, й уміючи ходити, за вісімнадцять років так і не спромігся вийти на вулицю… Або, користуючись інтернетом, не зміг відшукати відповіді на всі важливі життєві запитання… 

Можна хіба, порадіти, що не така, як оті, що мають все.   

 А хто ще як думає?