Лелеки, біси, гуцули, режисери — карпатська мішанина від Степана Г.
Автор: Степан Грицюк
Видавець: Літературна агенція "Піраміда"
Рік: 2008
У своєму літературному дебюті львівський журналіст Степан Грицюк взяв на себе місію «творення сучасної гуцульської містики». Для цього він вирішив поєднати в одному романі етно-хорор, сатиру, історичні екскурси, зірок сучасного кінематографу та міфічних персонажів.
Мішанина вийшла барвистою. Втім, бути мішаниною від того не перестала. Серед велелюддя персонажів—хто, хто він,обраний Грицюком головний герой?
Автор зберігає інтригу. Спочатку частує читача такою собі гуцульською мильною оперою — низкою неймовірних життєвих історій, які починаються ще за Першої Світової. Розповідь переривається на депресняки сучасного журналіста, якому доведеться гірко поплатитися за свій фріланс - збирання гуцульського фольклору. Нарешті, із головним героєм ніби розвиднюється: у центрі уваги блискавична кар’єра молодого гуцула Михайла Кумиса, що припав до душі «схибленому на етніці» кінорежисеру Паміру Куштуриці.
Втім, задум автора глобальніший. Михайло — лише пішак у одвічній боротьбі Світла і Темряви. Саме так, пафосно — із Прописної Літери.
Герої, яким доведеться боротися зі злом, про своє завдання не здогадуються. Вони діють спонтанно, без мотивації, і самі щиро дивуються своїм вчинками. Куштуриця, наприклад, так до кінця книги і не збагне, навіщо він ганяє як навіжений Карпатами, б’є українську нечисть і тих, хто йому заважає це робити. Цьому персонажеві, до речі, «Оскар» за найбільшу цілісність. Режисер міркує, творить, бореться із страхами та спокусами.
Мабуть тому, що він — не породження уяви автора, а один в один скалькований із свого прототипу Еміра Кустуріци.
Харизматичним вийшов його товариш по місії: хтозна-скільки річний Оверко Кумис, дід того самого Михайла, озброєний гвинтівкою, якою ще проти Антанти воював, та чарівним амулетом, що дає йому надприродні можливості. Із тугою в серці про нездійснене кохання... О так, цей дідуган покаже усім, де раки зимують! Точніше, де зимують лелеки. Він — Людина-птах, Людина-лелека. Противага злому Людині-Псу. Привіт Муракамі із його Людиною-Вівцею.
Книгу популярного японця, до речі, в романі читає одна з героїнь.
«Птахи» Хічхока хоч і не згадуються, але саспенс із стрічки Грицюк позичав просто-таки цілими сценами.
Шкода, що із мовою провідних персонажів кепсько. І Куштуриця, і дід Оверко говорять, як студенти на курилці. Ані балканським, ані гуцульським колоритом особливо не розживешся. А от автор, навпаки, мабуть, щоб компенсувати бідність їхнього словникового запасу, словесних вихилясів не шкодує. Зорі оповиті таємничим серпанком, шоломи вояків блискучі і сріблясті, ще й із чорними окулярами та кисневими масками. Навіть сік, який п’є епізодичний герой, — це не просто сік, а солодкий вітамінізований напій!
Чим ближче до фіналу — тим більше зайвих слів, та гарячіше пристрасті.
Від неквапного оповідання і внутрішніх монологів автор переходить до нервового, майже сценарного опису поєдинків, і розповідь від того не виграє.
Цікаво, що б вийшло, якби Степан Грицюк спробував себе, скажімо, у написанні сценаріїв для фільмів жахів? Література від того багато б не втратила, а кіно, може, і збагатилося б цінним кадром.
Непогана рецензія. Хоча я так і не помітив однозначного "дзвіночка": ватро читати роман чи ні. Дозволю собі декілька думок з приводу...
Стосовно "гіперлінків" на інші тексти, то, як на мене, перебору не було. Це і є той "дотик" до вже розказаних історій, який властивий постмодерним творам. І який віздправляє знаючого читача до прочитаних раніше текстів і створює для нього ілюзію обраності, а незнаючому відкриє щось зовсім нове. Думаю, автор з самого початку хотів сконструювати текст-калейдоскоп.
Стосовно перенасиченості прикметниками -- згоден. Але всі початківці цим грішать:) Їм здається, що мова занадто скупа і суха. От і з"являються "Зорі оповиті таємничим серпанком, шоломи вояків блискучі і сріблясті". Якщо би автор зловживав прикметниками в другому або третьому романі, -- варто було б задуматись. А так -- простіть йому:))
А ще видно, що рецензент ніколи не тримав в руках кіносценаріїв:)) Бо інакше би знав, що сухішого тексту ще треба пошукати. Все зводиться приблизно до наступного:
" Іван взяв сокиру з лавки.
-- Іван кричить:"Зарубаю, курву!"
Іван вдарив Марічку сокирою в ліву скроню. Голова Марічки розкололася на дві частини".
В цей короткий шматок вкладається як мінімум дві сторінки книжкового тексту. При виготовленні фільмів за експресію відповідальні режисер і актори, а не сценарист. Завдання останнього -- вдало вибрати місце дії і прописати логічну її послідовність. Навіть діалоги придумують спеціальні "майстри діалогів".
Тому детально промальовані сцени, які легко уявити навіть обділеному фантазією, -- це ознака скоріше "проживання" автором тексту, а не кіношності останнього.
На закінчення я би однозначно порекомендував прочитати "Карпатський звіринець". Роман веселий, смішний і легкий. А перечислені рецензентом огріхи в більшості своїй хоч і справедливі, але помітні хіба що для літературознавців.
Хм, рецензія на рецензію? Цікаво))))))
Дуже вдячна Гуцулу Ібрагіму за коментар. Думаю, що завдяки йому читачі дістануть повніше уявлення про роман. Ну, і мені теж трохи науки перепало, теж корисно.
Кілька уточнень. Я не маю за мету радити чи не радити читати книжки. Як на мене, це абсолютно невдячна справа. «Погана книжка-хороша книжка»? «Раджу-не раджу»?
В це не граюся.
Кожен прочитає лише те, що для нього може прочитати. Максимум, що може будь-який рецензент, критик—донести до читача своє враження, дати якесь уявлення про книгу. Це я і спробувала зробити.
І ще) Про кіносценарії.
Нащо ви стверджуєте, що сценаріїв не бачила.?! Образили дівчину;))
Шкодую, що неточно висловилася.
Ви подали приклад сухого сценарного опису. Я, власне, про те й вела. Розв’язка роману дуже динамічна, і, як на мене, вона різниться за стилем від решти тексту. Прикметників поменшало. Я там побачила не «детально промальовані сцени», які були на початку, а саме сценарну послідовність дій.
Шкода, що це не прочиталося, буду вдосконалюватися
А автору я щиро зичу подальших успіхів. Дійсно, не помиляються лише ті, хто нічого не робить, а він цілий роман написав!